Читати книгу - "Чарівний світ, Тимофій Гаврилов"

жінку свою любив. А вона, доки Льоня читав, разом із завбази тушонки відкривачкою шпокала, — каже Толік. З Голландії вони, — каже Льоня. Знову з Голландії, — дивуємося. Скільки всього з Голландії! Помідори з Голландії, тюльпани з Голландії. Невже все, що на світі є, з Голландії? Не все, — заперечує Льоня, ще з Іспанії — помідори, перець, кавуни, полуниці, але тюльпани таки з Голландії. Як же вони до нас потрапили? З кораблями купецькими, що Дніпром плавали, — каже Толік. З мушкетерами, — каже Льоня, — які козакам скриньку з цибулинками подарували. Були б з’їли їх козаки, особливо такі, як Стьопа, — перебиває Льоню Толік, — тільки мушкетери сказали їм: їсти но, садити ві, то й посадили. Зашарілися схили з кручами. Навіть фільм такий був про це, історико-пізнавальний. Бачили? Ні, кажемо. Тільки Льоня бачив. Давно, — каже Льоня.

Зів’яв тюльпан у бляшанці, не засмакувало йому пиво, пелюстки побрижив. Гербарій треба було зробити, — каже Льоня. Давайте, — заохотився Стьопа. Гробарій причувся йому, про поховальну процесію думає, священика і сільських парубків, що труну несуть, а в труні він, тюльпан, що віддав душу Богові. Жито з одного боку, пшениця з іншого, вітер віє, золоті хвилі котяться. Вони йдуть між тими хвилями, і все село йде, від малого до великого. До цвинтаря просуваються. А цвинтар на пагорбі, з деревами, що ростуть-шелестять. І шепоче листочок на гілці один до іншого — он тюльпана несуть. Пропав ні за цапову душу, кажуть, спився. А який молодий ще — йому б жити і жити. Красенем був. А-я-я-й. Гомонять листочки, їм видніше, з дерева усе бачать, ще й з пагорба. Шелестять-заколисують, тюльпана оплакують. Поховали тюльпана, грудки кидали, глиною засипали, землицею притрусили. Тризну справляти сіли, там же, побіля могилки, в якій тюльпан спочиває. Шинку ріжуть, хліб крають, ковбасу кавальцюють, горілку наливають, келишки перехиляють, що гранями на сонці виблискують. Пече в горлі, грудьми тепло розливається. Клейонка кінцями на вітрі тріпоче. Жагучі його обійми, пристрасні — де там клейонці встояти. Випили та й закусують. Огірком квашеним, помідором замаринованим. Спить тюльпан у землиці сирій, з якої виріс колись і в яку повернувся. Нічого не вийде, — каже Льоня. Гербарій зі свіжого робиться. Га? — Стьопа очунюється. Замріявся над помідором — від Льониних слів пропав ураз червонобокий. І все пропало. Огірок пропав і шинка, вже порізана, і хліб, що покраяний, і ковбаса, яка кружальцями пахне. Бери та їж — пропало. І пагорб пропав з деревами, і листочки, що шелестіли. Все зникло, тільки тюльпан зів’ялий лишився та непохований. Тож хоч поховаймо його та й пошвидше, — стогне Стьопа. Дивиться Толік на Стьопу очима уважними. Стьопо? Що? Ти не хворий? Ні. І все інше гаразд? Так. Не хворий він, Толіку, — каже Вітя, — доброта серця в нього прокинулася. Краще би в тебе прокинулася, — буркає Толік. І в мене прокинулася, — запевняє Вітя. Відчув я твою доброту — велике спасибі та красно дякую, хай Бог відплатить сторицею. Уявив я собі, як Бог відплачує, і Вітю собі уявив, друга мого. І Толіка, уродинника.

Пристають до нас із книжечкою, на якій верблюд та пустеля і пальма росте. Люди намальовані. Усередині самі картинки, а букв тільки трохи й великі всі. Ніби для Стьопи надруковані. Отак збулося Толікове пророцтво. Льоню, — каже Толік, — ти в книгарню, бува, не навідуєшся? У букі-ністик причахлий, де все дешево. Або ще краще в пункт приймання макулатури — добре порийся. Дідька знайдеш, — підхоплюю. Якщо пустять, — сумнівається Льоня. Ти попроси, — радить Вітя. Грюкнеш — відчиниться, — каже Толік, — як увійдеш, книжечку вибери — поменше букв і побільше картинок, і щоб букви великі були. Для молодшого шкільного віку — звільнимо Стьопу від мук газетних, де крихітні букви одна на одну налазять, Стьопа їх мусить розтягувати, щоб не почубились, понівечаться, що й не впізнаєш. Змішуються і розпливаються, сипляться, мов пісок між пальцями. І слова ламаються, наче халупа солом’яна, глиною перемазана і крейдою потинькована. Й ось раптом книжка, що треба, — з літерами, що їх серед ночі впізнати можна. Картинки, до речі, кольорові. Тільки одяг. Не одягаються так у нас. І краєвиди не наші, пальма замість верби, піску багато. Забагато, — буркає Толік. У дитинстві Толік із матір’ю на море їздив, пісок бачив. Не тільки бачив, а й лежав. Проте навіть на морі не було його стільки, скільки на картинках. І верблюдів не було. Мавпа була. Лише не така, що по деревах лазить, а з тих, що на плечі сидять. З відпочивальниками на згадку за відповідну плату охоче фотографуються. Позаду море, попереду відпочивальник з мавпою, Толік. Опирався Толік. Однокласники якби побачили, довелося б зі школи тікати. Мама наполягла. Глянь, яка мила, приказувала. Не бійся, підохочував фотограф. Мавпа Толікові окуляри з Толікового на сонці обпеченого носа зірвала, собі надіти хотіла. Не надівалися. Розсердилася мавпа, кинула окуляри. Дзенькнули жалісно, скельце вилетіло, об піщинки подряпалося. Якби каміння, розбилося б. Оправа руку свою кістляву вивернула, шарнір із суглобика викотився. Другу вгору задерла, чи то погрожує, чи з болю. Може, дивується — за віщо? Дивимося на книжечку. Напевно, це і є вона, для дітей молодшого шкільного віку, про яку Толік згадував. Казка арабська, тисяча й однієї ночі. Може, знущаються? Чи проблеми маємо, запитують. Опісля, чи знаємо Бога живого. Розіп’ятого? Живого! Відчепіться, — каже Толік, — я в неділю на відправу ходжу. Може, й ходить. У сні. Якщо Стьопа у сні міг серед поля одружуватися, Вітя боксом займатися, то чому б Толікові на відправу не навідуватися? І до причастя. Що довше спить, то більше застане. Буває, аж опівдні прокидається. Ви мене не будіть, заказує. Примусь дурня поклони бити, він і лоба поб’є. Перед нами просунутим прикидається, поночі гріхи відмолює. Однією відправою — гординю, другою — лицемірство. А це дяк, — каже Толік, — православний, як бачите. Це він про Стьопу, який очима кліпає, усміхнутися намагається. Чи Стьопа на дяка схожий? Хто його знає, на кого Стьопа схожий. На батька, на кого ж іще. А вони в парафіяльному хорі співають. Це Толік про нас. Про Вітю, про Льоню, про мене. Дивуються, не ймуть віри, що Толік верзе. Я лютеранин, — каже Толік, — фуги Баха виконую, педальку натискаю, до клавішей доторкаюся. Ще більше дивуються, та й мені не віриться. Якщо