Читати книгу - "Грушевський, Скоропадський, Петлюра"

10 жовтня

— Мала рада (попри зауваження представника РСДРП(м)[207] та бойкот засідання представників польських партій) вирішує «створити організаційний комітет та <...> обрати комісію для вироблення законопроекту про скликання Української Установчої ради».

19 жовтня

— Мала рада ухвалює запровадження комісарів УЦР «при кожній з 15 дивізій, які тепер визначено для українізації»;

— ухвалює, що «воля народів до самоозначення може бути виявлена тільки через Установчу раду України і що таким чином виявлена воля народів України буде погоджена з волею всіх народів Росії»[208].

13 жовтня

Київські націонал-соціалісти зробили черговий хід у розігруваній партії — спрямували до Петрограда «Меморандум Генерального секретаріату України Тимчасовому урядові Російської республіки». Вже сама назва документа — навіть поза його змістом — містила претензію на таку собі дипломатичну ноту уряду однієї незалежної держави до уряду держави іншої.

Багатослівний патетичний документ, поза публіцистичним лушпинням, зводився до такого:

— Тимчасовому урядові висувається звинувачення «у систематичному порушенні <...> виданого ним самим законодавчого акта», тобто «Інструкції» від 3 липня, а його практична діяльність характеризується як така, що «спричиняється до дезорганізації власті в країні»;

— «в уживаному з боку Тимчасового правительства відношенні до Генерального секретаріату вбачають для себе сприяючий ґрунт місцеві контрреволюційні елементи»;

— необхідності «видати урядовий акт про те, що підвладні Генеральному секретаріатові установи (яких у природі не існувало. — Д. Я.) порозуміваються з Тимчасовим урядом через його посередництво»;

— «щоби командуючий військом округи (Київської. — Д. Я.) і комісар Тимчасового уряду при нім були назначені по порозумінні з Генеральним секретаріатом».

17 жовтня

Генсекретаріат ухвалює «текст Генерального секретаріату в справі Українських Установчих зборів» (участь у засіданні взяли лише 5 членів «уряду», які мали право вирішального голосу).

18 жовтня

В. Винниченко озвучує текст цього документа на засіданні Малої ради.

Головні пункти — Генсекретаріат працюватиме над «єдністю Російської Федеративної Республіки», а по закінченні роботи над законопроектом про скликання Українських Установчих зборів передасть його на розгляд петроградського уряду.

Озвучивши документ, Винниченко «прочитав свої особисті пояснення з приводу своєї ж промови», які категорично відкидали «будь-які самостійницькі ідеали» УЦР. Разом з тим промовець зробив принципові зауваження, які фактично заперечували щойно озвучені політичні постулати. «Як марксист, — запевнив присутніх Винниченко, — я принципіально ніяких абсолютивних політичних цінностей признати не можу. Політичні форми якогось соціального організму залежать від певної комбінації основних факторів — економічних, національних, культурних, історичних і інших. Через це кожний совісний і щирий марксист, — говорив голова Генсекретаріату, — ніколи не може зрікатись ні від яких політичних лозунгів. Коли б комбінація основних факторів складалася так, що надбудова їх, політична форма вимагала б необхідність самостійності, я мусив би признати цю форму, хоч цього для України я не передбачаю».

18 жовтня

Генсекретаріат ухвалює «виробити законопроект про заміну старого земства народними радами й управами».

21 жовтня

Генсекретаріат ухвалює проект статуту мілітарного формування — «Вільного козацтва».

24 жовтня

Мала рада ухвалює УПСРівську резолюцію, «щоб Генеральним секретаріатом негайно було розроблено законопроект про передачу землі в розпорядження земельних комітетів»[209].

Націонал-соціалісти захоплюють владу  

в Південно-Західному краї Росії

Більшовицький заколот у Петрограді зупинив марудну гру поміж Тимчасовим урядом та його регіональним представництвом у Києві. Реакція націонал-соціалістичного Києва була просто-таки блискавичною: «25 жовтня вночі на закритому засіданні Комітету Центральної Української Ради враз з київськими революційними організаціями» (кількість та персональний склад учасників засідання, як завжди, залишилися таємницею. — Д. Я.) ухвалили: «Центральна Рада (а не Комітет УЦР та анонімні представники анонімних «київських революційних організацій». — Д. Я.) одноголосно (виділено нами. — Д. Я.) постановила утворити революційний Комітет по охороні революції (КОР) на Україні. На всій території України Комітет має розпоряджатися всіма силами революційної демократії і йому подчиняються в порядку охорони революції всі органи влади означеної території. Комітет є відповідальний перед Українською Центральною Радою та негайно приступає до діяльності». За півтори доби стало відомо, що до складу КОРу, який «розповсюдив» свою «владу» на територію 9 губерній, увійшли представники хіба 12 громадських організацій та політичних партій, причому в деяких випадках одні й ті самі персони представляли обидві організації разом (наприклад, Петлюра увійшов до складу КОР як представник Українського Генерального військового комітету), — а саме:

— УГВК,

— Української РВД,

— РСД Київської округи,

— Головного комітету доріг України,

— УСДРП,

— УПСР,

— РСДРП (б),

— РСДРП (м),

— ПСР,

— Бунд,

— ОЄСРП,

— «Ради солдатських і робітничих депутатів Києва, Харкова, Катеринослава і Одеси»[210].

Констатація

Незаконний, антидержавний, пробільшовицький, руйнівний характер цього зібрання та ухваленого ним рішення є очевидним.

В. Затонський (1888—1938 рр.). Суспільне надбання 

І. Крейсберг (1898—1919 рр.). Суспільне надбання

Г. П’ятаков (1890—1937 рр.). Суспільне надбання

Група громадян Російської республіки у кількості лише 15 осіб, а саме: українські есдеки Матушевський, Петлюра, Пісоцький, Порш, Ткаченко, есери — Севрюк, Ковалевський, Шаповал, есер Ніковський, більшовики Володимир Затонський, Ісаак Крейсберг, Георгій П’ятаков, російський есер Арташес Сараджев (1898—1937 рр.), бундівець Мойсей Рафес (1883—1942 рр.), об’єднаний єврейський соціаліст Зільберфарб, а також анонімні «представники Київської ради солдатських депутатів і представники Харкова, Катеринослава й Одеси»[211] згаданим рішенням:

— утворили незаконний орган влади;

— «розповсюдили» його «юрисдикцію» на всі чинні законні органи влади;

— відмовилися тим самим підтримати законний центральний уряд у його протистоянні із заколотниками;

— відмовилися надалі підпорядковуватися центральному урядові, заявивши про свою «відповідальність» лише перед громадською організацією, якою продовжувала бути УЦР;

— незаконно розповсюдили свою «владу» на дев’ять губерній Росії, назвавши їх «Україною»;

— включили до складу незаконного органу влади представників політичної сили, яка вчинила державний заколот і незаконно, збройним шляхом захопила владу в державі.

Націонал-соціалісти захоплюють владу в Південно-Західному краї Росії — продовження

Проти ночі 27 жовтня, після бурхливого шестигодинного обговорення Мала рада (кількість учасників засідання знову залишилася невідомою) під відчайдушним тиском українських есерів (персонально — Ковалевського) ухвалила, без перебільшення, історичну резолюцію:

«признаючи, що влада як в цілій державі, так і в кожному окремому краю повинна перейти до рук революційної демократії (а саме нею вважали себе українські націонал-соціалісти. — Д. Я.), і вважаючи недопустимим перехід всієї влади до рук рад робітничих та солдатських депутатів, які складають тільки частину організованої революційної демократії, Центральна Українська Рада (насправді — Мала рада за невідомої кількості присутніх, а також за браку відомостей про те, хто підтримав або не підтримав цей шедевр політичного мислення. — Д. Я.) висловлюється проти повстання в Петрограді і буде завзято боротися зі всякими спробами піддержки цього повстання в Україні»[212].

Натомість громадськості пред’явили інший документ з характерною назвою «До всіх громадян України» (так, нібито Україна вже була незалежною державою). Це звернення Генерального секретаріату констатувало: в «Петрограді счинилися криваві події»; «частина населення Петрограда