Читати книгу - "Грушевський, Скоропадський, Петлюра"

28 жовтня учасники засідання Малої ради (присутні «мало не всі члени», «особливо багато представників національних меншостей», «є також представник козачого з’їзду та представники ще деяких київських організацій») довідалися про саморозпуск КОРу, були ознайомлені з останніми вістками зі столиці, в яких повідомлялося: «більшовицьке повстання остаточно приборкано; військо, яке було в Петербурзі, піддалося військові Керенського, привідці більшовиків зникли».

На цій хвилі МР ухвалила рішення про остаточне усунення Тимчасового уряду від керівництва дев’ятьма південно-західними губерніями: «загальне керівництво всіма розпорядженнями властей по охороні революції на всю Україну скупчується в руках Генерального секретаріату, який в своїй діяльності спирається на органи революційної демократії краю». Тим же рішенням «керівництво військовими властями було передано штабові військової округи», який негайно поставили під контроль комісарів таки «недосаморозпущеного» Комітету по охороні революції.

Ще за два дні в історичній драмі захоплення влади київськими політиканами, в драмі руйнації Російської демократичної держави, прозвучали останні акорди. Генеральний секретаріат у зверненні «До війська і громадян України» любісінько, чорним по білому написав таке:

«Українська Центральна Рада обрана всіма народами України і являється виразницею волі всієї революційної демократії. По суті це є Крайова рада селянських, робітничих і солдатських депутатів. Всі війська і всі партії повинні признавати власть Генерального секретаріату Української Центральної Ради і всеціло підлягати його розпорядженню»[215].

Хто і коли ухвалив оце, назавжди, мабуть, залишиться таємницею за сімома замками. Та й, зрештою, з огляду на катастрофічні наслідки цих рішень, це вже не так і важливо. Важливо знати, як ці рішення були реалізовані на практиці.

А це було так. Перший напрямок — поширення своєї «влади» на всі дев’ять так званих «українських губерній». При цьому негайно зіткнулися з протидією законних, легітимних органів влади. Слово Ірині Лебедєвій: після падіння Тимчасового уряду, пише вона, київські політикани пішли шляхом «пристосування» органів місцевої влади до нових умов. «Але органи місцевого самоврядування не стали реальною підтримкою уряду через переважання в їх складі представників російських політичних партій (виділено нами. — Д. Я.)», а якщо сказати правду — то через нелегітимний, незаконний характер влади Генсекретаріату та УЦР.

Зіткнувшись з опором, ГС зробив спробу спертися на «установи, підпорядковані безпосередньо міністерствам» УНР, відмовившись тим самим від спроб налагодити бодай якийсь діалог, не говорячи вже про співпрацю, з органами місцевого самоврядування. Та й взагалі: «існуюча система органів виконавчої влади» УЦР, головним чином місцевого рівня, не дозволила уряду ефективно провадити в життя свою політику в регіонах. Причинами такого становища, на думку І. Лебедєвої, були як зовнішні, так і внутрішні чинники.

До зовнішніх належить негативне ставлення до українського державотворчого процесу з боку Тимчасового уряду та, згодом, ворожа політика Раднаркому РРФСР, яка «призвела до війни». До чинників внутрішніх дослідниця цілком справедливо віднесла:

— неспроможність українських політичних партій піднестися над вузькопартійними інтересами;

— відсутність чіткої концепції формування місцевої влади;

— згубність концепції демократизації місцевої влади в умовах кризи;

— недостатність фінансування органів місцевої влади;

— партійний підхід у кадровій політиці[216].

Щодо діяльності у сфері військовій, то наслідком «державотворчої діяльності» українських націонал-соціалістів у цій площині стали «стихійна демобілізація 2 млн українців з російської армії та нищення військових структур, що мало фатальні наслідки для молодої української державності»[217].

Ще одна риса військового будівництва в часах розгортання так званих «національно-визвольних змагань українського народу» описана такими висловами: «характерна особливість керівників українських політичних партій всіх напрямків полягала в тому, що вони намагалися використати військові формування для досягнення влади, що призводило до дестабілізації політичної ситуації в країні», а це суперечить самій природі Збройних сил.

Так, усі без винятку фракції УСДРП обстоювали їх формування за «трудовим принципом»;

УПСР спочатку вимагала замінити постійну армію народною міліцією; після розколу ліві есери агітували за Українську червону армію, праві — за регулярну національну армію (цю ідею поділяла і УНП); центральна течія — за регулярну армію з призовом працюючих;

УПСФ сформувала свою позицію лише після 1917 р. — тут їхні вимоги збігалися з вимогами «центристів» есдеків;

УНП — за регулярну національну армію;

обидві комуністичні партії — УКП(б) та УКП — підтримували необхідність створення Червоної армії, сформованої на засадах класового принципу[218].

Ще одна божевільна ідея українських націонал-соціалістів полягала в тому, щоб створювати частини з числа військовополонених. Це суперечило нормам міжнародного права, зокрема положенням IV Гаазької конвенції про закони і звичаї суходільної війни від 18 жовтня 1907 р.[219].

Бандформування (із числа військовополонених) було створено на підставі листа (!) генерального секретаря військових справ нелегітимного «уряду» незаконної УНР С. Петлюри від 12 листопада 1917 р. до Галицько-Буковинського комітету — громадської організації галицьких українців, створеної для допомоги полоненим українцям-воякам австро-угорської армії, яка воювала із українцями-військовослужбовцями російської армії. Станом на 6 січня 1918 р. чисельність підрозділу сягнула аж 733 особи.

Такі військові частини «випадали» зі сфери права: воюючі сторони тлумачили їх не інакше, як бандформування.

Підсумок теоретичної та прак­тичної діяльності вітчизняних націонал-соціалістів такий: «Державний суверенітет України можливо було забезпечити лише за наявності добре зорганізованих Збройних сил, чому Українська Центральна Рада до початку збройного конфлікту з радянською Росією не приділяла достатньої уваги, додержуючись точки зору, що Україні потрібна не регулярна армія, а армія, побудована на міліційних засадах»[220].

Констатація

Автори цієї концепції — лідери УЦР, насамперед Грушевський, як голова Ради, Винниченко, як керівник її т. зв. уряду, та Петлюра, як керівник «військового відомства», — ніколи не ставили перед собою політичної мети домогтися та зберегти суверенітет України.

Примітки 

[1] Яковенко Н. Українська шляхта з кінця ХIV до середини XVII століття. Волинь і Центральна Україна. — 2-ге вид., перегл. і випр. — К.: Критика, 2008. — 470 с.

[2] ВКЛ та РП — Велике князівство Литовське та Річ Посполита.

[3] Усі деталі див.: Ґудзяк Б. Криза і реформа: Київська митрополія, Царгородський патріархат і ґенеза Берестейської унії. — Л., 2000. — 426 с.

[4] Яковенко Н. Указ. праця. — С. 17, 24, 35, 37, 39, 41, 45, 49, 57, 62, 64, 65, 77, 79, 80, 82, 84—85, 87, 88, 90, 91, 98, 100, 121, 124, 203, 215, 228.

[5] Біль В. Політика Австро-Угорщини щодо України під час Першої світової війни // Окупація України 1918 року. Іст. контекст-стан дослідження — економічні та соціальні наслідки / упоряд.: Вольфрам Дорнік, Стефан Карнер. — Чернівці, 2009. — С. 55.

[6] Яковенко Н. Указ. праця. — С. 10.

[7] Фукуяма Ф. Великий крах. Людська природа і відновлення соціального порядку. — Л.: Кальварія, 2005. — 377 с.

[8] Хміль І., Куташев І. Наростання селянського екстремізму в Україні