Читати книгу - "Аптекар"

Кевін розреготався. Вона уявила, який має вигляд.

— І хто тепер прикутий до підлоги? — спитав він.

— Досі ти, — пробурмотів Деніел.

Почувши голос хазяїна, пес почав підвивати й роззиратись. Забравши лапи зі столу, він пішов огледіти Кевіна, раз рикнувши на неї. Кевін ляскав пса по морді, поки той, нагнувшись, лизав хазяїнові обличчя, тривожно скавучачи.

— Добре, друже. Зі мною все гаразд.

— Він таки подібний до Ейнштейна, — мовив Деніел із подивом у голосі.

Пес насторожено підвів очі, почувши незнайомий голос.

Кевін поплескав Деніела по нозі.

— Молодець, він хороший. Хороший, — лунало як чергова команда.

І справді, припинивши скиглити, пес пішов до Деніела, жваво мотляючи хвостом.

Деніел погладив величезну голову, наче то була найприродніша у світі річ. А потім занурив пальці в густий смух, немов оцінюючи.

— Він чудовий.

Руки в неї почали втомлюватись. Вона спробувала перекласти їх, досі не зводячи очей з того, що відбувається внизу, але пес кинувся до столу й знову загарчав.

— Можна сподіватись, що ти відкличеш свого пса? — звернулася вона до хазяїна, намагаючись говорити стримано.

— Можна, якщо ти кинеш ключі.

— А якщо віддам ключі, ти мене не вб’єш?

— Я вже сказав, що відкличу пса. Не будь жадібною.

— Тоді, мабуть, я краще тут висітиму, поки газ усіх вас не відключить. У Деніела, мабуть, ще вдосталь клітин мозку, на які хочеться зглянутися.

— Бач, мабуть, у мене все буде добре. Бо навіть коли Ейнштейн до тебе не дістанеться, то Деніел може. І якщо газ подіє після того, як він забере в тебе протигази… звісно, коли безтямною впадеш на підлогу, не помреш, певна річ, але нічого доброго тобі з того не буде.

— А чому б мені таке робити? — спитав Деніел.

— Що? — перепитав вимогливо Кевін.

— Вона на нашому боці, Кев.

— Стривай. Чи ти здурів? У нас тут два дуже відмінні боки, малий. Твій брат — на одному, а садистка, яка тебе катувала, — на іншому. А ти на якому боці?

— Гадаю, на боці здорового глузду.

— Добре, — промимрив Кевін.

— І це не твій бік, Кев.

— Що?

— Вгамуйся. Дозволь мені виступити посередником у вашому тимчасовому перемир’ї.

— Повірити не можу, що ти особисто не прагнеш її зупинити.

— Вона тільки робила те, що й ти зробив би на її місці. Визнай: якби ти знав, що хтось хоче вбити мільйони людей, а тобі потрібно знайти спосіб йому завадити, як би ти вчинив?

— Знайшов би інше рішення. Як я і зробив. Послухай-но, Денні, — ти тут не в своїй лізі. Я знаюсь на таких, як вона. Такі люди — навіжені. Вони отримують якесь збочене задоволення, завдаючи людям болю. Вони — як отруйні змії; до них не можна повертатися спиною.

— Вона не така. Та й що тобі до того? Це ж мене катували. Що ти взагалі про таке знаєш?

Кевін просто хвилину витріщався на нього із кам’яним обличчям, а потім показав прикутою лівою рукою на прикуту ліву ногу, ворушачи чотирма пальцями.

Деніелу знадобилося кілька секунд, аби зрозуміти, що той має на увазі, а потім він із жахом вдихнув.

— Дилетанти, — глумилася Алекс з-під стелі.

— Нічого не знаю, — відповів Кевін холодно. — Мені вони здалися досить нормальними.

— Чи вони отримали те, за чим прийшли?

У горлі в нього заклекотіла невіра. — Знущаєшся?

Вона здійняла брову. — Отож я й кажу.

— А ти змусила б мене говорити?

Її губи розтяглись у ледве помітну усмішку.

— О, певна річ.

Краєм ока вона помітила, як Деніел судорожно здригнувся.

Пес затих, але досі стояв нашорошено прямо під нею. Він ніби був спантеличений тим, що його хазяїн так спокійно розмовляє з його жертвою.

— Агов, я знаю, хто ти така, — мовив він несподівано. — Так, мала. До мене дійшла чутка про тебе. Перебільшена. Кажуть, ти ніколи не хибила. Дісталась вершин успіху.

— Вона не перебільшена.

Вираз його обличчя був скептичний.

— Ти працювала зі стариганом, Схибленим Ученим, отаке йому дали прізвисько. В Агенції тебе нарекли Олеандром. Направду, я спочатку сам не склав усе докупи, бо чув, що ви обидва загинули в якомусь нещасті в лабораторії. І ще я завжди гадав, що олеандр гарний.

Деніел хотів був щось сказати, але вона перебила його.

— Олеандр? Який жах!

— Га?

— Квітка? — буркнула сама до себе. — Вона ж така пасивна. Отрута не труїть. Це просто інертна дійова речовина.

— А як у відділі тебе називали?

— Аптекарем. А доктор Барнабі не був схибленим ученим. Він був генієм.

— Хоч круть-верть, хоч верть-круть, — мовив Кевін.

— І знову про перемир’я, про яке я вже згадував, — устряв Деніел.

Судячи з того, як він глянув на її кисті та передпліччя, вона сподівалася, що він збагнув, як їй боляче.

— Алекс віддасть мені ключі, а ти, Кевіне, накажеш Ейнштейну облишити її. Коли я вирішу, що все під контролем, я відпущу тебе, Алекс. Ти довіряєш мені?

Він дивився на неї своїми широко розплющеними світло-карими очима, поки Кевін захлинався від невимовної люті.

— Ключі у лівій передній кишені в моїх джинсах. Я передала б, але якщо заберу руку — впаду.

— Стережися, вона нападе на тебе!

Утім, здавалось, що Деніел братового попередження навіть не почув.

Залізши на стілець, він був навіть дістався вище, ніж вона висіла. Йому навіть довелось впертися спиною у пінопластову стелю. Одну руку він поклав їй на спину, підтримуючи її, і іншою обережно добув ключа з кишені.

— Вибачте, що мій брат такий незграбний у спілкуванні, він такий від народження, — прошепотів він.

— Ану не вибачайся за мене, йолопе! — загорлав Кевін.

Деніел їй усміхнувся, узяв ключі й зійшов униз. Вона фактично погоджувалась із Кевіном. Як міг Деніел так з нею поводитись? Де його цілком природна зневага? Де його притаманне людям прагнення помститись?

— Ключі в мене, Кев. Маєш шворку для пса?

— Шворка? Ейнштейну не потрібна шворка!

— То що пропонуєш?

Кевін жовчно глянув на нього.

— Добре. Я хотів би особисто її прикінчити.

Він свиснув псу: «Вільно, Ейнштейне!».

Пес, який тривожно йшов за Деніелом, коли той наближався до Алекс, тепер покірно пішов до хазяїнової голови, спокійно сів, висолопивши язика й немов усміхаючись. Занадто зубастою усмішкою!

— Відпусти мене.

— Спочатку дами, — залізши на стілець, Деніел подав їй руку. — Допомогти?

— Схоже, я її вже отримала, — вона опустила ноги на стіл, розім’яла руки, намагаючись дотягнутись до пальців на ногах. Як вона сюди залізла? Утомлені руки зіскочили.

— Отак, — Деніел, схопивши Алекс за стан, коли вона падала, поставив її