Читати книгу - "Мазепа"

Мручко не любив такого нерівного бою, дивився на його як на прикру остаточну конечність, і хто тільки здавався, милував його, казав в'язати, бо й так гетьманові язика треба.

Москалі були всюди і не було їх нігде, бо нігде не можна було наткнутися на їх головні сили. Гетьман знав, що Меншиков, доконавши Батурин, відступив від нього, що якраз по його слідам ступає шведсько-козацька армія, але де він тепер і які в нього наміри, де цар і чи йдуть вони собі назустріч, чи гадають "дати баталію", чи, може, тільки задумують безнастанними під'їздами тривожити й ослаблювати своїх супротивників, про те ходили всякі непевні і несправджені вісті. Чим більше язика, тим більше тих вісток. А все ж таки язик серед війни —— дорогоцінна річ, бо ніколи не можна передбачити, чи не попадеться між ними й такий, що щось важного скаже.

Особливу ціну мали полонені старшини, і з тими Мручко поводився зовсім чемно, відбирав їм тільки оружжя, брав чесне слово, що не втечуть, і навіть рук не казав в'язати, тільки відсилав до стоянки в лісі, де їх благий дідусь стрічав розмовою на євангельські теми.

Між полоненими москалями несли на драбині, знятій з якогось воза, тяжко покаліченого козака, біля котрого ступала якась жінка в підранім тулубку і кратястою хусткою, мов турецьким турбаном, обкручена так, що тільки двоє очей, чорних, як вуглики, світилося.

Як ціла та валка, з кіньми й возами, з полоненими москалями й декількома легкораненими козаками прибула до Мручкової стоянки під Райгородом, збіглася ціла сотня, позривалися й ті, що спали, і допитам та радості не було кінця.

Мручко не кляв і не сердився, як звичайно. Казав полонених почастувати горілкою і салом, а сам підступив до драбини з погаратаним козаком, до котрого припадала кратястою хусткою обтулена жінка.

Нахилився, глянув і радісно крикнув:

— Та ж це мій Сидір, а це Веклина Одарка!

Благий дідусь порався біля недужого.

— От і опорядила тебе, синоньку, вража москва, катюги безтяменні. Несіть його до мене. Не дамо ж погибати християнській душі.

Мручко згодився і сам подався туди, зарядивши в сотні, що було потрібне.

Поклали Сидора на дідову постелю, доложили дровець до потухаючого огню, дід варив якесь зілля для недужого, а Мручко випитувався Одарку, де вона з його осавулом бувала.

Журливим тихим голосом розказувала про напад на пасіку Імжицького і на його хутір, про свій побут у баби-чарівниці, про втечу від неї саньми, на котрих лежав Сидір, згадала щирим серцем про добрих людей, котрі їх приютили і в котрих вони скоро прийшли до себе. Розказала дальше про те, як вони вдвійку пробиралися до гетьмана, як бачили вже здалеку огнища в таборі, аж нараз знову попалися в матню.

Тут Мручко перебив Одарці.

— Дівчино, та ж це ласка Божа, що ви з таких пригод з душею вийшли! Не кажу Сидір, бо він козак, а добрий козак твердий, як його шабля, але ти, ти ж дівчина, і диви, яка крепка, що не вгнулася і не пропала, як на базарі собака. А вже з тим московським старшиною, то ти таки добру штуку зіграла, як у театрі. Чули, батьку? — звернувся до благого дідуся. — Чули ви, як отся дівчина москалів на кобиняк брала, вмерлою притворяючися.

Дід все ще порався біля Сидора, перев'язуючи його рани і смаруючи їх мастями.

— Чув, діти, чув, — відповів, перериваючи свою роботу. — Як кому на роду написано, так воно й станеться. Інший і на порозі ногу зломить, а другий з дзвіниці впаде — і нічого. Один ціле життя проживає, ніби він тільки й робив, що від колиски до труни мандрував, а другого життя — наче якась до правди не подібна казка. Будете ви, дітоньки, тую казку дітям своїм розказувати, бо, як бачу, призначені ви для себе.

Одарка підняла очі до неба:

— Дав би то Бог милосердний.

— Мабуть, що дасть, коли вас при життю зберіг, — відповів Мручко. — Та ж не раз, десять разів у ваших пригодах вмерти було можна. Брава ти дівчина, Одарко, і не сором мойому Сидорові, що зв'язався з тобою. Я й сам... — почав, але тільки рукою махнув. — Де-де-де! Куди куцому до зайця... Розказуй дальше, а Сидором не турбуйся, бо він у добрі руки попався. Не треба кращого лікаря, як бувалий, старий козак. Вигоїть він його на дух, а в м'ясниці і під вінець.

— Не маю я надії, — з жалем відповіла Одарка.

— Чому?

— Бо Сидір, як лиш очуняє трохи, так зараз за вами, пане сотнику, побіжить.

— Не прийму, їй-Богу, не прийму! Як же так, таку гарну дівчину мати і не вженитися? Сидір діло за десятьох зробив, заслужив собі на відпочинок. Не всім же гинути на війні, треба, щоби хтось остався в живих, дітей плекать. А з вас буде, як бачу, гарна пара... Не журися, розказуй, як то ви через тую Десну втікали.

Одарка підійшла до постелі, поправила подушку Сидорові, а впевнившися, що він спить, почала шепотом:

— Вже здавалося, тільки конем добре попри і в табор ускочиш, як отеє з двох боків наскочили вони.

— Москалі?

— Цареві люди.

— Обпали вас, як пси діда біля попових воріт, ну і що?

— Нас кількоро було, оборонялися.

— Доброго їм чосу дали?

— Кількох коміть головою повалилося з коней.

— Так це райтарі були, може, й німці?

— Мабуть, що німці, бо билися крепко.

— Хоробрий народ, не те що царєькі гевали. Продовжай.

— Отож, як приперли нас так, що вже ніякої надії не було, Сидір кинувся у Десну. Наші коні легкі і по