Читати книгу - "Коли спалахують зорі, Наталія Ольшевська"

- Здається, тримаю.

   Відпускаю кермо та обіймаю Камі за талію, аби вона могла кермувати самостійно. Спочатку їдемо так, наче вперше сіли на велосипед без додаткових коліщат, та долаючи черговий десяток метрів тримає кермо все впевненіше. Показую, як робити повороти. У мене дуже слухняна учениця.

   Катаємося близько години, поки сонце не ховається за обрій.

- Коли тобі потрібно повернутися додому? – запитую, обіймаючи її з-за спини, коли спостерігаємо, як виблискує річкова гладь.

- Опівночі.

- Ще є майже три години. Поїхали до мене? Відсвяткуємо твою нову навичку попкорном під якийсь фільм.

- Я не можу сьогодні, - бурмоче ледве чутно.

- Чому? Час ще є.

- Ну… Через зміну гормонів у мене несприятливі дні для святкувань.

- Господи… - прикладаю руку до лоба. – Клементинко, я мав на увазі фільм. Якби просив чогось іншого, то прямо й сказав би: «Поїхали до мене і затрахаємо один одного до іскор в очах». Я ж не зовсім озвірілий дикун, - нахиляюся та лишаю легкий поцілунок на її губах.

- Тоді добре, - тихо шелестить. І, я впевнений, якби було світліше – побачив би її палаюче обличчя.

***

   Поки Каміла обирає фільм – готую попкорн і чай. Ставлю усе на піднос та йду до неї.

- Забув сказати, - вимовляю з порогу, заходячи до вітальні, - на суботу не будуй планів.

- Чому? – запитує, підтискаючи під себе ноги. Зависаю на порозі, розглядаючи її довге руде волосся, перекинуте на одне плече, милий кирпатий носик, глибокі зелені очі, обрамлені густими чорними віями, та темні брови, які злетіли догори. Без макіяжу та у звичайному спортивному костюмі вона виглядає настільки природно, що я відразу розумію: вона – найпрекрасніше створіння, яке мені доводилося бачити. Ці думки лякають, але не відлякують. Досить боротися із собою. Впевнений, Каміла також до мене небайдужа, тоді навіщо опиратися?

- Ми йдемо в гості, - сковтую клубок, який змусив голос стати рваним. – До моїх друзів.

- Мені незручно…

- Незручно суп виделкою їсти. Вони класні, тим паче з Нікою ти вже знайома, - ставлю піднос на журнальний столик, сідаю поруч та обіймаю свою руду халепу. У тому, що вона моя – навіть не стану собі заперечувати.

- Вмикай, - цілую ніжну щічку та відкидаю усі думки, перебираючи пальцями шовковисті пасма.

   Я влип. З головою. І, мабуть, безповоротно.

---------------------------------------------------------

[1] Стоппі – вело- та мото-трюк, при якому заднє колесо відривається від землі, продовжуючи рух лише на передньому.

[2] «Життя, як воно є» - романтична комедія 2010 року.