Читати книгу - "Коли спалахують зорі, Наталія Ольшевська"

Каміла

- Пихатий баран, - бурчить Адам, сідаючи на місце.

- Відмовив? – відразу запитую.

- А по моїй щасливій фізіономії не видно?

- Нормальна у тебе тема, не запалюйся.

- Нормальна? У тебе нормальна тема! Тобі дісталися розваги, а мені – етичні та культурні цінності зовнішнього середовища. Це навіть звучить нудно! Чому не можна було самим обрати теми зі списку? Жеребкування для справедливості, - перекривляє викладача. – Сьогодні тобі щастить, Клементинко, тому після консультації йдемо по лотерейний квиток, зірвеш джек-пот, заберемо гроші, кинемо універ і поїдемо жити кудись на Маврикій, купимо плантацію з цукровою тростиною, заведемо собі козу і …

- Зупинися, - кладу руку на його стегно, не в силі стримати посмішку, - якщо хочеш – підготую твій виступ, а ти – мій. Про тимбілдинг я знаю лише в теорії, тому мені немає різниці.

- Ага, ще бракувало докотитися до того, щоб звалювати цю нудню на тебе. Сам впораюся. І тобі допоможу – у мене є практичний досвід, дякуючи татку.

- Це зайве, у нас і так лише трохи більше тижня на підготовку. Та ще й виступ має бути англійською.

- Мені вистачить і двох днів. Поділюся з тобою досвідом і, за потреби, допоможу з перекладом. Але не просто так.

- Ну і що тобі потрібно за ці щедрі послуги? - запитую з цікавості.

- Твоя згода.

- Згода на що?

- На побачення.

- Я не в курсі про нову валюту?

- Ага, сам придумав.

- А якщо мені не потрібна допомога?

- Тоді погодься просто через те, що ти від мене в захваті, бо я дуже милий, - схиляє голову набік, тягне зімкнуті губи в посмішці і швидко плескає віями.

- А ще дуже скромний, - здається, ніхто в житті не змушував мене стільки посміхатися, як цей самовпевнений красень. І, мабуть, ніколи не почувала себе більш щасливою, ніж поруч з ним.

- Хіба ти не помітила, що скромність – моя головна риса? Як і я помітив, що ти не заперечувала того, що в захваті від мене, - закидає руку на моє плече та притягує ближче. – То як? Йдемо? – шепоче біля вуха та майже невагомо торкається губами, від чого тіло відразу вкривається сиротами і я мимоволі здригаюся. – Замерзла? – трохи відсторонюється та зухвало посміхається. Впевнена, він робить це навмисне, адже чудово знає, як реагує моє тіло на його близькість.

- А ти приймеш відмову?

- Не прийму.

- Соколовський, Гордієнко, що за шлюбні ігри? Ви де знаходитеся? – миттєво червонію від зауваження викладача, намагаючись скинути руку Адама зі свого плеча і забрати свою з його ноги, та він не дає цього зробити, накриває мою руку своєю, а з плеча опускає на спинку стільчика.

- Консультуюся по темі своєї доповіді, Андрію Вікторовичу. Така тема складна дісталася, - цокає язиком. -  Дуже хвилююся, як би не зганьбити репутацію університету, - викладач лише закочує очі на репліку Адама та продовжує розповідати про правила заповнення форми для заявки на участь та вимоги до оформлення матеріалів.

- Куди зібралася? – смикає за руку Адам, змушуючи знову сісти, коли викладач нас відпускає.

- Як це куди? На вихід.

- А обіцяна допомога з виступом? Мені потрібно знайти якусь нуднющу книжку, у цій величезній бібліотеці серед рядів, де не ступала нога студента, а полиці припали віковим пилом і шаром павутини. А я боюся павуків, - відкопилює нижню губу з жалісливим поглядом.

- Тоді ходімо, - підіймаюся перша, Адам – слідом, відразу обхоплює мою долоню та переплітає наші пальці, - якщо тебе з’їсть павук, я так і не побуваю на побаченні.

- Я знав, що на тебе можна покластися. Пішли.

   Швидко веде мене між рядами з високими полицями та нішами, які повністю заставлені книгами, поки не сповільнюємо кроки біля позначки «Астрономія». Ніколи не була у цій частині бібліотеки, адже навіщо майбутнім економістам наука про зірки?

   Не встигаю зловити слушну думку, як опиняюся притиснута до однієї з полиць міцним тілом. Незрозумілим чином, через якісь долі секунд, відчуваю, як рука Адама стискає моє стегно, яке уже обвиває його ногу. На шиї відчуваю гарячий подих, а в наступну мить – вологий дотик на чутливій шкірі, який спрямовує колючий імпульс до грудей та розливається гарячою хвилею по кожній судині, позбавляє можливості чинити опір, коли з шиї його вуста переміщаються на мої та захоплюють у палкий поцілунок, змушуючи втрачати контроль над рухами власних рук, котрі пробираються під його одяг та торкаються шкіри на спині, змушуючи божеволіти від відчуттів, втратити пильність та не помітити, коли його долоні опинилися на моїх лопатках під светром. Чи це я занадто зіпсована, чи надто слабка, аби це зупинити, та не можу знайти у собі сил, аби відірвати свої губи від його, чи припинити торкатися та плавитися від дотиків у відповідь. Його близькість позбавляє мене здорового глузду.

   Якби не гучний звук праворуч від нас, що змусив здригнутися та відскочити в сторону, я так і не знайшла б сил вирвати свої вуста з його полону.

- Що це було? – перелякано шепочу.

- Лише «Астрономічний енциклопедичний словник», - нахиляється, підіймає величезну книгу та ставить на місце, поки моє серце намагається знайти дорогу на своє місце у грудній клітці під божевільний стукіт.

- Ти навіщо мене сюди притягнув? – запитую тремтячим голосом, прикладаючи долоню до грудей.

- А хіба не очевидно? – підходить впритул та кладе руки на мою талію. – Щоб затиснути тебе між бібліотечних стелажів. Скажи, я романтик? Не хвилюйся, ніхто не прийде.

- Говориш доволі впевнено. І скількох наївних дуреп ти затискав біля цієї полиці? – адреналін досі не покинув моє тіло, тому я не в силах контролювати те, що вилітає з мого рота.

   Адам напружується, посилюючи хватку на моєму тілі, та відводить погляд.

- Я так і думала, - штовхаю його у груди з усіх сил, поки він не відсторонюється, і мчу до виходу.

   Ідіотка. Я ж прекрасно усвідомлюю, що він у свої двадцять два не беріг себе для мене – у нього були інші, але болюче відчуття у грудях, схоже на паразита, що забрався під шкіру та намагається вибратися, розриваючи зсередини, ніяк не полишає. Я не хочу думати про інших, не хочу, аби вони у нього були, навіть у минулому. Не хочу думати про те, що хтось так само до нього торкався, цілував та обіймав, наче він – єдиний шанс врятуватися від цунамі, яке несе тебе несамовитою силою у невідомість, у якій так не хочеться зникнути. Та зараз… Все, на що я здатна – це бігти вперед, витираючи сльози, які мимоволі ллються з очей та змушують бачити лише силуети предметів, які я оминаю.