Читати книгу - "Коли спалахують зорі, Наталія Ольшевська"

   Що ж це за відчуття таке? Колюче. Нестерпне. Огидне. Не хочу, аби до нього хтось торкався, цілував і навіть кидав необережні погляди. Господи… Схоже, я втрачаю здоровий глузд від розриваючого відчуття всередині. Що воно таке?

   Та яке я маю право так думати та вважати його своїм, коли сама не розповіла про те, що у нас лишилося менше трьох місяців? А що далі?

   Як нам перебувати ще стільки років поспіль в одному приміщенні, коли я стану дружиною іншого чоловіка? Як спокійно спостерігати за тим, як він триматиме за руку та цілуватиме іншу? Я не хочу... Не зможу…

- Ану стій! – долинає за спиною, коли дістаюся до виходу.

   Не обертаюся і відчиняю двері. Та не встигаю зробити й декілька кроків за поріг, як міцні руки сталевою хваткою згрібають за талію в обійми, не даючи навіть найменшої можливості вирватися з кільця його рук.

- Думав, ти лише верхи вмієш так швидко переміщатися з місця на місце, - розвертає обличчям до себе і знову замикає свої руки на моїй спині, затискаючи мої руки вздовж тіла.

- Пусти, - бурмочу, намагаючись виплутатися з обіймів та стримувати нову хвилю сліз, яка вже підступила до очей.

- Ні. Поки ти не викинеш усі дурні думки зі своєї рудої голівки. Поглянь на мене.

   Заперечливо хитаю головою та припиняю смикатися, адже і так розумію, що він не дасть просто піти. Боюся дивитися йому в очі, боюся тонути у них ще глибше, відчувати ще більше… Повірити не можу, що за такий короткий проміжок часу зовсім незнайома людина здатна стати для іншої ближчою за тих, кого знаєш усе життя. І як зовсім скоро змусити себе розірвати цей зв’язок та де знайти на це сили?

- Каміло, поглянь на мене, - повторює суворіше. Наважуюся та здіймаю погляд. Адам кілька секунд пильно вглядається в мої очі та хмурить брови. – Ей, ти чому плачеш? – у відповідь лише знизую плечима, адже сама собі не можу пояснити, що зі мною відбувається.

   Адам розмикає руки, обхоплює долонями мої вилиці та лагідними рухами стирає сльози зі щік. Від ніжних дотиків повіки мимоволі прикриваються і напруга поступово починає покидати тіло.

- Тільки не плач, я відчуваю себе безпорадним нікчемою, коли бачу твої сльози, - відчуваю ледве відчутні дотики його губ до кожної повіки, - у мене нутрощі у вузол скручуються, коли бачу тебе такою. Ти через мене плачеш?

- Я не знаю, Адаме, - розплющую очі та зізнаюся. – Емоції, відчуття… Я не знаю, що з ними робити, як контролювати... Можливо, правильно буде усе припинити, поки це не зайшло надто далеко і лишитися просто…

- Ким? – від спокійного Адама і слід простиг. Різко забирає руки з мого обличчя та стискає на плечах. – Друзями?! У френдзону мене шлеш? Так от моя відповідь: ні. Я у такі ігри не граю. Або ми разом, Каміло, або все, що між нами буде далі – привітання під час зустрічі і не більше. Інакше я не зможу. Для себе я уже прийняв рішення. Тепер твоя черга. Вирішуй.

- Адаме, а що далі?! Ти ж знаєш мою ситуацію!

- Яку ситуацію? З твоїм начеб то нареченим? Це лише формальність, яку прийняли твої батьки, а не ти. Завжди можна сказати "ні". Повторюю: ти – не рабиня. Ти нічого нікому не винна лише через те, що з’явилася на цей світ, і достатньо доросла, аби робити власний вибір. – замовкає, наче про щось замислився, поки я лише безглуздо кліпаю віями, не здатна видати й звуку. – Отже, так. Зараз слухай мене максимально уважно, тому що я скажу це тобі лише раз: у мене є минуле, у якому я б хотів багато чого виправити, але не можу – усе вже трапилося. Так, у мене були інші жінки, і немало, деяких я навіть імен не знаю, - знову ріже словами без ножа, розливаючи тілом гіркоту, від чого хочеться міцно притиснути долоні до вух, аби цього не чути, - але все, що я робив – використовував їх і мені за це абсолютно не соромно. Та зараз є лише ти, чуєш? Закрутила мені голову і зводиш з розуму, - притискається своїм чолом до мого, поки я згадую, як потрібно дихати, - не вилазиш з думок, як би я не намагався їх проганяти та ігнорувати – нічого не виходило. Тому, якщо ти нічого не відчуваєш і за звичкою просто боїшся мене відшити – скажи відразу. Хоча, твої ревнощі до уявних дівчат, яких я не затискав у бібліотеці, говорять гучніше за слова.

- Як не затискав? – здивовано запитую.

- Це все, що ти почула з мого монологу? – зітхає та продовжує. – У мене були лише одні серйозні стосунки, якщо їх можна так назвати. Вона не навчалася тут. Про цей закуток я знаю з інших причин. Можливо, колись тобі розповім, якщо ти обереш мене, а не своїх тарганів.

- А якщо нічого не вийде?

- Ми не дізнаємося, якщо не спробуємо. Але якщо ти не відчуваєш того, що й я – навіть не варто намагатися, тому прошу сказати відразу.

- А що ти відчуваєш? – наважуюся запитати. Від хвилювання починають дрібно тремтіти руки, тому хапаюся за Адамову куртку на спині, зминаючи тканину в кулаках.

- З розуму сходжу від тебе. Втрачаю глузд. Божеволію… Хочу постійно бути поруч, торкатися, цілувати, змушувати посміхатися і радіти, не випускати зі своїх обіймів. Хочу знати про що ти думаєш, чого хочеш і про що мрієш. Втілювати твої бажання у реальність, робити щасливою і дарувати насолоду, знаючи, що ти лише моя, тому що ні з ким тебе ділити я не збираюся.

- Адаме, - сковтую клубок, який змушує рвано видавати склади замість слів, - я не знаю, як з цим впоратися. Відчуття… - знімаю його руку зі свого плеча та прикладаю долонею до області серця, - їх забагато, розумієш? Здається, я захлинаюся і не можу з ними впоратися. Пробач, - втикаюся чолом у його груди і, нарешті, відчуваю полегшення.

   Адам міцно притискає до себе, впирається підборіддям у маківку та погладжує волосся.

- Пообіцяй мені дещо.

- Що саме? – бурмочу.

- Правду. Говорити, про все. Ніяких секретів і шоу «Інтуїція» у твоїй голові. Навіть якщо будеш впевнена, що правда мені не сподобається – будь чесною, якщо я для тебе хоча б щось значу. - замовкає і через декілька секунд додає, - І я ніколи не пробачу зради. Ніколи і ні за що, - відрізає різкіше. – Для тебе тепер є лише я, тому попереджаю відразу – я до сказу ревнивий.