Читати книгу - "Ти, часом, не вампір?, Аліна Гончарова"

- Мяу, - невдоволено пробурчала я, відчувши, що хтось старанно стягує з мене мою улюблену ковдру.

- У такому разі більше підійде "гав"!  – почувся глузливий голос… ну, звичайно, Алекса.

- Іди, - пробурмотіла я, все ще сподіваючись позбутися надокучливого вампіра.

- Тобі до школи час!

Що ж він так репетує з ранку раніше?

- Щоб тебе переїхало, а потім придавило, - відгукнулася я, ще дужче загортаючись у ковдру.

- Я цього не хотів, - промовив Миров.

Наступної секунди я зрозуміла, що ковдра і подушка зникли в невідомому напрямку, а я кудись лечу.  Пару миттєвостей пішло на те, щоб осмислити, що я, власне, зовсім не лечу, а Саша навіщось тягне мене на руках.

- Лівіше, мій вірний паж, - наказала я, гадки не маючи, де я, а з бажання покомандувати.

Але Миров, мабуть, не послухався.

На мене зненацька щось полилося.  Щось мокре і дуже холодне.

- Ти зовсім здурів?!  - Заверещала я, остаточно прокидаючись і усвідомлюючи, що я стою в душі.

Точніше, під душем, з якого ллється крижана вода.

- А що?  - як ні в чому не бувало поцікавився цей недалекий суб'єкт, який, до речі, був зовсім сухий.

Треба це виправити.

Я граціозно вистрибнула з душової кабінки на кахельну підлогу, мало не впечатавшись носом прямо в кам'яну стіну.  Що не кажи, а витонченості мені було завжди не позичати.

Знаєте, яке здивоване обличчя буває у людини, коли на нього несподівано спрямовуєш струмінь холодненької водички?  Уявляєте, тепер я знаю.

Миров, голосно і галасливо матюкаючись незрозумілою для мене мовою, вибіг у коридор, намагаючись стягнути з себе футболку, що прилипла до тіла.  А я ж з виразом повного задоволення гордо пройшла до себе в кімнату з намірами переодягнутися.

Напнувши чорну спідницю (ні, ну треба хоч раз на рік пристойно в школу одягатися) вище коліна і яскраво-червоний джемпер (адже на вулиці не літо, панове), я зібрала волосся у високий хвіст і, не забувши про сумку, спустилася на  перший поверх, де на мене вже чекала вся сімейка.

- Що там у вас за крики були?  – поцікавився Сергій, насипаючи в чашку розчинну каву.

- Так, - відповіла я, намагаючись не помічати похмурий погляд зведеного братика, - неважливо.

Мама хмикнула, але подробиць вимагати не стала.  Натомість вона приголомшила нас черговою новиною.

- Ксенія, - з усмішкою промовила вона, - у нас з Сергієм через три місяці весілля, тож…

Кхем, після цих слів далі нічого не слухала. Миров-молодший це, мабуть, помітив, бо одразу ж прийшов на допомогу.

- Ксюша, тобі ж до школи вже час?  - Алекс схопив мене за руку і, не даючи схаменутися, потяг до машини.

- Дякую, - тільки й могла вимовити я, поки ми їхали до школи.

Миров тільки знизав плечима, показуючи, що йому це нічого не вартувало.  Усю дорогу Саша так і вів автомобіль, мовчки витріщаючись на дорогу.  Я теж не мав особливого настрою для розмов.

- Сьогодні я тебе зустріну, - нагадав мій зведений братик, зупиняючись перед ганком навчального закладу.

- До зустрічі, - кинула я йому, не озираючись.

На порозі класу хімії мене впіймала Маша.  Причому «зловила» у буквальному значенні цього слова.

- І як у вас там усе закінчилося вчора?  - захоплено пискнула Громова.

- Все було чудово, - не моргнувши і оком збрехала я.  – Саша подався спати, а я на сайтах посиділа.

- І все?  – у Маші очі на лоба полізли від подиву.

- І все, - передражнила я її.

- Дивні ви, - зітхнула подруга.  Але закінчити розмову Громова перешкодив дзвінок, що пролунав, сповістив нас про початок занять.

Після закінчення ненависного уроку хімії (хто ж запам'ятає стільки незрозумілих назв) до нас підсів Макс.  На парту сів, ублюдок.

- О, Ксюша!  – привітно вигукнув він.

- О!  Відвали, - не лишилася в боргу я.

- Прийдеш до мене на вечірку завтра ввечері?  – не здавався Жаров.

Настирний, сволота.

- Тільки під прицілом, - єхидно промовила я.

- Не смішно, - пробурчав Макс.

- Не смішно те, що ти сів на жуйку, яку я приліпила на парту наприкінці уроку, - я із задоволенням відзначила, що Жаров моментально схопився.  – Ну, тобі не смішно.

- Там же не було жуйки?  - спитала Маша, уважно стежачи за Максом, що швиденько просувається до дверей.

- Неа, - підтвердила я здогад подруги.  – Але реакція в нього, проте, непогана.

Громова похитала головою, але все ж таки смирно поплелася слідом за мною на наступний урок.

- Ненавиджу географію, - прошипів Ігор, сідаючи за нами.

- А хто її любить?  – здивовано спитала Маша.

- Географічка, - Шаповал не змусив нас чекати на відповідь.

- Взагалі-то я люблю більше, коли мене називають на ім'я, - пролунав грізний голос зверху.  – Але й таке прізвисько зійде.

Громова витріщила очі від переляку.  Ну, як можна було не помітити прихід цієї тупої корови чудової викладачки?

- Здрастуйте, - видавив Ігор, не відриваючи погляду від статі.

- Ранок добрий, - озвалася жінка.  – Я гадаю, вашій трійці не завадить відповісти сьогодні на уроці.

Коли цей нелюд нарешті зволив піти, Маша вимучено застогнала, а Ігор з шумом впустив голову на парту.

- Дуже погана тітка, - констатувала я, намагаючись не думати про допит, що чекає мене.

- Мовчи краще, - порадила Громова, не відриваючи ненависного погляду від вчительки.

- Олені ще в неї повчитися треба, - прошипіла я.

- Який Олені?  - миттю втрутився Шаповал.

- Ніякій, - відрізала Маша, поглядом закликаючи мене зараз же заткнутися.

Пролунав дзвінок, і однокласники з гуркотом розсілися місцями.  Демон вибрався з Ада і пішов на розвідку.  Викладач підвівся з-за столу і пройшов між рядами.

- Ксенія, мабуть, варто почати саме з тебе.

Який гидкий у неї, однак, голос.

Я з приреченим виглядом попленталася до дошки і схопилася за вказівку як за рятівне коло.

- Покажи мені озеро Чад, - промовила жінка.

Вона з мене реально знущається.