Читати книгу - "Трон. Імперія фальшивки, Аліна Скінтей"

Йти мовчки містом, де кожен другий із зацікавленням обертався – було звичною справою для капрала Уайта. Він чудово усвідомлював, яке справляв враження на оточуючих. Так було завжди. Для Сільсії все було інакше, їй хотілося натягнути хустину, а ще краще прикрити обличчя маскою. Аберхат надто добре знала людей в Косоволь, які окрім випивки рому, виготовленням якого славилося місто, ще й полюбляли пліткувати. Останнє поширювалося швидше за будь-яку магію.

Екскурсію Сільсія вирішила почати зі шпиталю. Шпиталь в місті був лише один, як і цілитель, якому було близько ста років. Не дивлячись на свій похилий вік Джило Мейб був при ясному розумі, а його магічним здібностям міг позаздрити практикуючі цілителі з інших міст.

Джило практикував: стоденне голодування, находячись в холодних печерах; купання в крижаних водоймах; акупунктуру голок та ще купу різних інновацій, тестуючи медичні зілля та заклинання. Саме шпиталь Мейб був один із найвідвідуваніших місць проїжджих туристів, які жадали дізнатися секрет молодості та міцного здоров’я звісно окрім покупки рому.

Сільсія також знала, що Татіру помістили саме в шпиталь Мейб. Не бажаючи повертатися додому, вона скористувалася Роувеном, щоб показати одне із визначних місць міста, а заодно й навідати подругу.

— Шпиталь? — запитав капрал, стоячи перед дерев’яними дверима, які вимагали термінової реконструкції. — І це тут працює знаменитий цілитель Мейб?

Сам шпиталь мав не надто належний вигляд – триповерхова будова із старого червоного каміння, який місцями потріскав та даху, де черепиця повністю була вкрита зеленим мохом. Вікна першого поверху вимагали негайної реконструкції.

— Зовні це виглядає не дуже. Косоволь, місто не надто велике, фінансувати в реконструкцію старої будови, чиновники не бачать сенсу як і будувати нове. Людям все одно потрібно десь лікуватися. Цілитель Мейб взяв керівництво на себе, тому всередині все має інакший вигляд.

— Я чув, що до нього зі столиці їдуть  за консультацією.

— Не у всіх є можливість заплатити за послуги, тому майже весь його заробіток йде на медичне обладнання, трави, і решта пробірок із незрозумілими речовинами.

— Тут всі містяни все про всіх знають?

— Ні, — махнула Сільсія головою, заводячи руки за спину, — я час від часу працюю в цілителя Мейба. І він єдиний, хто здатний приготувати мої пігулки.

— Тебе цікавить медицина?

— Скажімо, знати цілющі зілля і способи їх приготування, досить корисне вміння. Ходімо, всередині все інакше.

— Сілься, ти хворієш?

Роувен не відразу придав значення словам – «мої пігулки».

— Всі хворіють, — вона широко всміхнулася, а після швидко покрокувала до шпиталю.

***

Менлад причепив ранець до конячого сідла, закріпив всі ремні, після чого він ще раз провів по волоссю коня. Дуат не був конюхом при маєтку Соуер, але йому дуже імпонували коні, які мали срібне хутро.

Рідкісні й вкрай дорогі тварини, були не по кишені навіть багатим чиновникам, не тільки через вартість, але і їхню кількість. Маєток Соуер славився не лише сховищем із магічних реліквій чи каменем вічності, а й кіньми – лікаріс. Магічні створіння котрі визнавали лише одного хазяїна, не даючи нікому більше сісти на їхню спину, і звісно їхня витривалість.

— Менлад, ти все вже підготував, — Лукас підійшов до коня, пригощаючи його шматочком цукру.

— Пане Соуер, чи буде доцільність цієї поїздки?

— Менлад, ти як ніхто інший знаєш, як довго я шукав того, хто володіє магією темряви. Я маю перевірити інформацію того розбійника.

— Що буде, якщо та дівчина справді володіє потрібною вам магією. Що ви зробите?

Лукас широко всміхнувся і від цього шкіра на його рубці натягнулася.

— Ти сам все добре знаєш, — посмішка зникла з обличчя Соуера. Він заплигнув на коня.

— Пане Соуер…

— Не хвилюйся Менлад, я просто хочу нарешті позбавитися цих кайданів, які начепили на мене власна ж сім’я.  

Примітки:

Лікаріс – вигадана порода магічних коней зі срібним хутром.