Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Безчестя 📚 - Українською

Читати книгу - "Безчестя"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Безчестя" автора Джон Максвелл Кутзеє. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 40 41 42 ... 58
Перейти на сторінку:
що ти мене врятуєш. Якби вони прийшли на тиждень раніше, я була б у будинку сама. Але твоя правда, я нічого для них не вартувала, нічого. Я відчувала це.

Пауза.

— Гадаю, вони вже робили це раніше, — продовжує Люсі, і тепер її голос звучить спокійніше. — Принаймні двоє старших. Гадаю, вони перш за все ґвалтівники, а крадуть лише принагідно. Побічна робота. Думаю, основне їхнє заняття — зґвалтування.

— Ти думаєш, що вони повернуться?

— Я думаю, що я на їхній території. Вони позначили мене й повернуться за мною.

— Тоді, вочевидь, ти не можеш тут залишитись.

— Чому ні?

— Тому що це буде для них запрошенням повернутися.

Перш ніж відповісти, вона надовго замислюється.

— Але, Девіде, хіба на все це не можна подивитися інакше? Що, як… що, як це ціна, яку необхідно сплатити, щоб залишитися тут? Можливо, вони саме так і дивляться на це; можливо, мені теж варто так на це дивитися. Вони бачать у мені власницю. А себе вважають збирачами боргів, збирачами податків. Чому вони повинні дозволяти мені жити тут, нічого не заплативши? Можливо, так вони собі кажуть.

— Я певен, вони собі багато чого кажуть. Вони зацікавлені в тому, аби вигадувати виправдувальні історії. Але довірся своїм почуттям. Ти казала, що відчувала від них суцільну ненависть.

— Ненависть… Знаєш, Девіде, коли справа доходить до чоловіків і сексу, мене вже нічим не здивуєш. Можливо, секс для чоловіків стає збудливішим, якщо вони ненавидять жінку. Ти чоловік, ти мав би це знати. Коли ти кохаєшся з незнайомкою — коли хапаєш її, не даєш підвестися, підминаєш під себе, навалюєшся всією вагою — хіба це трохи не нагадує вбивство? Устромити ножа; а потім піти геть, залишаючи по собі закривавлене тіло — хіба ти не відчуваєш, що це вбивство, що це вбивство, яке тобі минеться.

«Ти чоловік, ти мав би це знати»: хіба можна так розмовляти з батьком? Вони з нею точно на одному боці?

— Напевно, — погоджується він. — Часом. Для деяких чоловіків це так. — А потім швидко додає, не подумавши: — З ними обома було так? Наче змагаєшся зі смертю?

— Вони підбурювали один одного. Імовірно, тому вони й займаються цим разом. Як пси у зграї.

— А третій, хлопчик?

— Він прийшов, аби повчитися.

Вони минають указівник на саговники. Час майже вичерпано.

— Якби вони були білими, ти б так про них не говорила, — каже він. — Якби вони були білими бандитами, скажімо, з Деспатча.

— Не говорила б?

— Ні, не говорила б. Я тебе не звинувачую, справа не в цьому. Але в тому, про що ти говориш, є дещо нове. Рабство. Вони хотіли, щоб ти була їхньою рабинею.

— Не рабство. Підкорення. Поневолювання.

Він хитає головою.

— Люсі, це вже занадто. Продай обійстя. Продай ферму Петрусові й поїдь подалі звідси.

— Ні.

На цьому розмова завершується. Але слова Люсі відлунюють у його свідомості. «Закривавлене». Що вона мала на увазі? Можливо, зрештою, він мав рацію, коли побачив уві сні ліжко, просякнуте кров’ю, цілу ванну крові.

«Основне їхнє заняття — зґвалтування». Він думає про трьох відвідувачів, котрі їдуть геть у ще не такій старій «тойоті», покидавши на заднє сидіння домашні пожитки; їхні пеніси, їхня зброя, тéпло і вдоволено зіщулилися між ногами — муркочучи, ось слово, яке спадає йому на думку. Вони мали чимало причин бути вдоволеними своєю пообідньою роботою; їхнє покликання робить їх щасливими.

Він згадує, як дитиною зосереджено вивчав слово «зґвалтування» в газетній замітці, намагаючись відгадати, що саме воно означає, дивуючись, що робить літера «т», зазвичай така м’яка, у середині слова, яке викликає такий жах, що ніхто не наважується промовляти його вголос. В альбомі в бібліотеці була картина з назвою «Викрадення сабінянок»[81]: чоловіки в убогих римських латах верхи на конях, жінки у вуалях-серпанках заломлюють руки та голосять. Що було спільного в цього позерства зі зґвалтуванням, яким він собі його уявляв: чоловік лежить на жінці й проштовхується всередину?

Він думає про Байрона. Серед легіонів графинь і посудомийок той проштовхувався в кількох, котрі, безсумнівно, називали це зґвалтуванням. Але жодна з них, хай там як, не боялася, що близькість завершиться перерізанням її горла. На його погляд і на погляд Люсі, Байрон направду видається дуже старомодним.

Люсі була налякана, налякана майже до смерті. Її голос був придушений, вона не могла вдихнути, кінцівки заціпеніли. «Це не відбувається насправді, — казала вона собі, коли чоловіки змушували її лягти, — це просто сон, просто нічне жахіття». А чоловіки зі свого боку впиваються її страхом, насолоджуються ним, роблять усе можливе, щоб скривдити її, щоб виглядати загрозливо, щоб посилити її жах. «Клич своїх псів! — кажуть вони Люсі. — Ну ж бо, клич своїх псів! Немає псів? Тоді ми тобі покажемо, що таке пси!»

«Ви не розумієте, вас там не було», — каже Бев Шоу. Ну що ж, вона помиляється. Урешті-решт рацію мала інтуїція Люсі: він таки розуміє; він може, якщо зосередиться, якщо відмовиться від себе, опинитися там, стати тими чоловіками, оселитися в них, заповнити їхні тіла своїм привидом. Питання в тому, чи вистачить у нього хисту, аби стати тією жінкою?

У самотності своєї кімнати він пише доньці листа:

«Найдорожча моя Люсі, з усією любов’ю, що існує у світі, я мушу сказати тобі це. Ти стоїш на краю небезпечної помилки. Ти хочеш схилити голову перед історією. Але шлях, яким ти йдеш, неправильний. Він цілком позбавить тебе честі, і ти не зможеш жити в мирі з собою. Благаю тебе, дослухайся до моїх слів.

Твій батько».

Минає півгодини, і під його двері проштовхують конверт.

«Любий Девіде,

ти мене не слухав. Я не та людина, котру ти знаєш. Я мертва й поки не знаю, що здатне повернути мене до життя. Я знаю лише, що не можу поїхати геть.

Ти цього не розумієш, а я не знаю, що ще можу зробити, аби ти зрозумів. Здається, наче ти свідомо вирішив сидіти в кутку, куди не зазирає сонячне світло. Ти нагадуєш мені одну із трьох мавпочок — ту, котра затуляє лапами очі.

Так, шлях, яким я йду, можливо, неправильний. Але якщо я зараз поїду з ферми, то почуватимуся переможеною і відчуватиму смак поразки все життя.

Я не можу назавжди залишитися дитиною. А ти не можеш завжди залишатися батьком. Я знаю, що ти хочеш мені тільки добра, але ти не той порадник, котрий мені потрібен,

1 ... 40 41 42 ... 58
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Безчестя», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Безчестя"