Читати книгу - "З часів неволі. Сосновка-7, Левко Григорович Лук'яненко"

— А що вони ще казали?

— Казали, щоб я добре ставився до праці, не порушував режим ув’язнення, займався спортом.

— Сказали слідкувати за мною чи ще за ким?

— За тобою і тим колом людей, що навколо тебе.

— Яке ти собі псевдо взяв?

— Не я взяв. Вони запропонували псевдо Головащук.

— Цікаво, чи не має такого прізвища в зоні?

— Не знаю.

— З ким ти маєш зустрічатися?

— З капітаном Литвином і за його дорученням ще з якимось цивільним у робочій зоні.

— Ти маєш їм розповідати чи писати?

— Вони сказали, що на перших порах усно.

— Скільки маєш бути в зоні? Коли вони обіцяли тебе випустити?

— Обіцяли випустити через півтора-два роки. Сказали, що у всякому разі сидітиму не більше двох років.

— Василю, до арешту ти мав нормальну добру пам’ять. Ти зберіг пам’ять?

— Зберіг. Я все пам’ятаю.

— Тоді ти пам’ятаєш, як Сергадєєв разом з іншими офіцерами КДБ обіцяв тебе випустити після закінчення слідства у нашій справі і не випустили, обіцяли випустити після суду і не випустили, обіцяли випустити після закінчення слідства у справі УНК — і не випустили. Вони тебе вже тричі обдурили. Як можна вірити людям, які вже тричі обдурили? Як можеш ти вірити, що вони виконають свою четверту обіцянку?!

— Вони так щиро дивилися мені в очі і так запевняли, що я вірю, що через півтори-два роки випустять.

— Мені жаль тебе, Василю. Ти нещасна людина. Ти навіть не здогадуєшся, як важко тобі буде жити в цьому обмеженому середовищі людей на цьому обгородженому просторі! Ти простакувата й довірлива людина. Ти заслуговуєш на жалість і співчуття, а зона — це місце жорстокої ідеологічної боротьби. Ця боротьба виключає сентиментальне співчуття. Вона ділить людей на своїх і ворогів і до ворогів ставиться безжально. Чекісти ставляться до нас безжалісно. Ми ставимося до них так само. Ти поставив себе не по наш, а по їхній бік, тож будь готовий витримати жорсткий прес. Із жалю до твоєї нікчемности я не прискорюватиму прес, але він поступово зростатиме. Ти не знайдеш у чекістів притулку і дружнього тепла, бо, як людина, ти їм не потрібен. Ти їм потрібний як сексот і годі. Ти міг би знайти душевне тепло, співчуття і підтримку в побратимів по боротьбі за самостійність України, навіть зустрінув би його в наших союзників литовців чи естонців, а ти відрізав себе від цього душевного тепла. Ні мороз, ні вітер, ні холодний барак так не проймають холодом душу, як холод своїх же краян. У найхолоднішу хуртовину на душі стає тепло й приємно від привітного погляду друга. А як буде на душі, коли в очах краян зустрічатимеш презирство, зневагу і холодне побажання “щоб ти здох!”? Іди! Як стелиш собі, так спатимеш!

— Левку, прошу тебе: не розповідай людям те, що я тобі розповів!

— Ти бачиш, що основне я знаю і без твоєї розповіді. Ти дав подробиці. До основного я прийшов шляхом логічних міркувань. Інші люди також уміють думати.

— Не поспішай розповідати, а там за півтори-два роки мене випустять!

— Іди геть! І не підходь до мене!

Гаркнувши так, я повернувся і пішов до свого барака.

Минуло п’ять-шість місяців. Давно розтав сніг і зазеленіла трава. Кущі вкрилися зеленим листям. Земля на стадіоні підсохла, і молоді в’язні часто виходили на стадіон поганяти міхура або й пограти командами. Луцьків ще взимку купив собі бутси, і тепер їх, бувало, взує, одягне спортивні трусики й теніску і вийде на стадіон. Хоче приєднатися до гравців, та ніхто не вдарить на нього міхур. Він стане збоку й жалісно чекає. Раптом випадково летить міхур у його бік. Він підбіжить, ударить на когось у гурті, а там ніхто не бере його міхура, він падає на землю, котиться. І коли зупиниться, хтось підбіжить і пускає його до команди футболістів. Його не хочуть. Не гонять від себе. Не лають. Його просто не бачать. Там, де він є і так жадібно чекає на міхур від когось, його нема! Там просто порожнє місце.

Така чудова весняна пора: яскраве тепле сонечко, легенький прохолодний вітерець і ще не жарко, трава, кущі — усе живе так тягнеться до сонця і буяє! Так легко бігають стадіоном молоді ноги, так влучно б’ють міхура, так красиво в повітрі він літає! Луцьків вийшов на стадіон раз, два, три, вийшов уп’яте — леле, жоден футболіст не послав до нього міхур і жоден не прийняв від нього! Він сховав бутси і перестав виходити на стадіон, а серце обливалося сльозами — відкинутий, відсахнутий. Між людьми і без людей!

Ні, не без людей. Упродовж усіх цих місяців постійно відбувався подвійний рух: повстанці і чесні в’язні все рідше підходили до нього, аж доки не лишилося жодного, хто хотів би з ним побалакати. Натомість підійшов один поліцай, потім москаль-власівець, потім старий білорус, що з німецької поліції перейшов до совітських партизанів і до чекістів, потім — ціла вервечка різних стукачів.

Луцьківу вони були гидкі так само, як і всім порядним людям. І він не хотів з ними заводити знайомства. Він хотів бути серед порядних, а вони всі його ігнорують. І він опинився сам один. Як жити, коли тебе всі бойкотують і ти не маєш з ким перекинутися словом?!

Якось я лежав за дерев’яним цехом у високій траві і читав журнал “Вітчизна”. Підходить Луцьків і хриплим голосом благає:

— Левку, не відгони мене. Хочу побалакати.

— Що ти хочеш мені сказати?

— Мені так тяжко! Мені ні з ким погомоніти. Я немов один у лісі чи в безлюдному степу, дарма що навколо ж люди!

У нього губи затремтіли і з очей полилися сльози.

— Ну, то що, ти хочеш тут виплакатися переді мною? Півроку тому я тебе попереджував і все докладно пояснював. Ти не послухав, а тепер прийшов до мене.

— Здійми з мене блокаду!

— Блокаду тобі не я влаштував. Блокада утворилася навколо тебе сама, бо ж всі в’язні пройшли чекістський вишкіл і вміють розбиратися в людях. Вони й розпізнали в тобі відступника. А тепер розкажи мені