Читати книгу - "Нарцис і Ґольдмунд, Герман Гессе"

– І кого це ти намалював? – запитав Ніклаус через деякий час.

– Це мій друг, молодий чернець і вчений.

– Добре. Вимий руки, там у дворі колодязь. Тоді підемо їсти. Моїх помічників немає, вони працюють деінде.

Ґольдмунд слухняно пішов, знайшов двір і колодязь, вимив руки і багато віддав би за те, щоб дізнатися думку майстра. Коли він повернувся, той вийшов, чути було, як він порається у сусідній кімнаті; коли він з’явився, теж умитий, замість фартуха на ньому був красивий суконний сюртук, що робив його ставним і урочистим. Він пішов попереду, вгору сходами, опори перил з горіхового дерева увінчувалися вирізьбленими голівками янголів, далі через передпокій, заставлений старими і новими фігурами, до красивої кімнати, підлога, стіни і стеля якої були з дерева твердої породи, а в кутку біля вікна стояв накритий стіл. До кімнати швидко увійшла дівчина, Ґольдмунд упізнав її, це була красуня, яку він бачив учора ввечері.

– Лізбет, – сказав майстер, – тобі доведеться принести ще один куверт, я привів гостя. Це… що ж, я досі ще навіть не знаю його імені.

Ґольдмунд назвав себе.

– Отже, Ґольдмунд. Ми можемо починати?

– За хвилину, тату.

Вона дістала тарілку, вибігла і повернулася зі служницею, яка порозкладала їжу, свинину, сочевицю і білий хліб. Під час обіду батько говорив з дівчиною про те та про се, Ґольдмунд сидів мовчки, поїв трохи і почувався невпевнено і пригнічено. Дівчина йому дуже сподобалася, ставна красива фігура, майже такого зросту, як батько, але вона сиділа благочинно і зовсім незворушно, наче за склом, не звертаючись до незнайомця ані словом, ані поглядом.

Коли поїли, майстер сказав:

– Я хочу ще півгодини відпочити. Піди в майстерню або погуляй поки у дворі, потім поговоримо про справу.

Подякувавши, Ґольдмунд вийшов. Минула вже година чи й більше, відколи майстер побачив його малюнок і не сказав ані слова. А тепер ще півгодини чекати! Але нічого не вдієш, він чекав. До майстерні він не пішов, йому не хотілося знову бачити свій малюнок. Він пішов у двір, сів на корито біля колодязя і дивився, як струмінь води безперервно витікає з труби, падаючи в глибоку кам’яну чашу, піднімаючи при цьому маленькі хвилі, кожен раз забираючи з собою в глибину трохи повітря, яке виривалося назад на поверхню білими перлинами. У темному дзеркалі води він побачив себе і подумав, що це давно вже не той Ґольдмунд, який був у монастирі, або жив у Лідії, і навіть не той, що бродив лісами. Йому подумалося, що він, як і кожна людина, рухається далі, постійно змінюючись, і нарешті зникне, тоді як зображений художником її образ залишається завжди однаковим і незмінним.

Може, думав він, страх смерті й є коренем усіх мистецтв і всього духовного. Ми боїмося її, нас жахає тлінність, з сумом ми постійно спостерігаємо, як в’януть квіти і падає листя, і відчуваємо у власному серці достовірність того, що і ми тлінні й скоро зів’янемо. Коли ж, будучи митцями, ми створюємо образи або, будучи мислителями, шукаємо закони і формулюємо думки, то робимо це, аби хоч щось врятувати від великого танцю смерті, хоч щось залишити, що проіснує довше, ніж ми самі. Жінка, з якої майстер зробив свою прекрасну Мадонну, можливо, вже давно постаріла або померла, а скоро й він сам помре, інші будуть жити в його будинку, інші їстимуть за його столом – але його статуя залишиться, в тихій монастирській церкві вона стоятиме ще сотні років і довше, і завжди залишатиметься красивою, і завжди посміхатиметься тими самими вустами, квітучими й сумними.

Він почув, як майстер спускається сходами, і побіг до майстерні. Майстер Ніклаус пройшовся вперед і назад, кілька разів глянув на Ґольдмундів малюнок, нарешті зупинився біля вікна і сказав у своїй трохи повільній і сухій манері:

– Звичай у нас такий, що учень принаймні чотири роки навчається, і за це навчання його батько платить майстрові.

Оскільки він замовк, Ґольдмунд подумав, що майстер боїться нічого не отримати за його навчання. Він миттю дістав з кишені ножа, надрізав шов, де був захований дукат, і вийняв його. Ніклаус здивовано дивився на нього і засміявся, коли Ґольдмунд простягнув йому золоту монету.

– Он як ти зрозумів? – посміхнувся він. – Ні, добродію, залиш цю монету собі. А зараз послухай. Я сказав тобі, яке поводження з учнями заведено у нашому ремеслі. Та я не звичайний майстер, а ти – не звичайний учень. Звичайний починає навчання в тринадцять-чотирнадцять чи, найпізніше, в п’ятнадцять років і половину навчального часу мусить працювати підручним і бути на побігеньках. А ти вже дорослий парубок і за віком давно міг би бути підмайстром або навіть майстром. Учня з бородою в нашій гільдії ще ніколи не бачили. І, як я вже тобі казав, я не хочу тримати у своєму домі учня. Та ти й не дуже схожий на слухняного виконавця наказів.

Ґольдмундова нетерплячість досягла межі, кожне розважливе слово майстра було для нього тортурою і здавалося огидно нудним і педантичним. Він запально вигукнув:

– Чому ви все це говорите мені, якщо навіть не думаєте взяти мене в учні?

Майстер продовжував непохитно в тій же манері:

– Я цілу годину думав про твою справу, тепер май терпіння і ти вислухати мене. Я подивився твій малюнок. У ньому є помилки, але попри те він хороший. Якби він не був таким, я подарував би тобі півґульдена і розпрощався б з тобою назавжди. Більше про малюнок я говорити не хочу. Я хотів би допомогти тобі стати митцем, можливо, ти до цього призначений. Але стати учнем ти вже не можеш. А хто не був учнем, той не може в нашій гільдії стати підмайстром або майстром. Я кажу тобі це заздалегідь. Але ти повинен спробувати. Якщо зможеш на якийсь час залишитися в місті, можеш приходити до мене і чогось повчитися. Зробимо це без зобов’язань і договорів, ти зможеш піти в будь-який час. Я дозволю тобі зламати кілька різців і зіпсувати кілька колод, а якщо виявиться, що ти не різьбяр по дереву, доведеться тобі зайнятися чимось іншим. Тепер ти задоволений?

Присоромлений і зворушений, Ґольдмунд уважно слухав.

– Щиро вам дякую! – вигукнув він. – Я – бездомний і дам собі раду тут, у місті, як раніше в лісах. Я розумію, що ви не хочете брати на себе турботу і відповідальність за мене, як за учня. Я вважаю великим щастям – мати можливість у вас