Читати книгу - "Гра престолів"

Отак їх і знайшли Роб, мейстер Лувін і сер Родрик, увірвавшись до кімнати з половиною гвардійців Вічнозиму. Коли Кетлін нарешті пересміялася, її загорнули в теплі покривала й відвели у Велику фортецю, у її власні покої. Стара Нан роздягнула її, допомогла залізти в гарячу як окріп купіль та м’якою ганчіркою змила з неї кров.

Потім прийшов мейстер Лувін, щоб перев’язати їй рани. Порізи на пальцях були дуже глибокі, майже до кістки, та й боліла і кривавилася голова в тому місці, де нападник видер жмур волосся. Мейстер сказав, що цей біль — це тільки початок, і дав їй макового молочка, щоб вона заснула.

Нарешті Кетлін заплющила очі.

Коли вона знову розліпила повіки, їй повідомили, що вона проспала чотири дні. Кивнувши, Кетлін сіла в ліжку. Минуле, починаючи з Бранового падіння, здавалося їй нічним кошмаром — страшним сном, гірким і кривавим, але руки боліли, і це нагадало їй, що все трапилося насправжки. Слабкість і запаморочення не минали, але Кетлін почувалася дуже рішуче, так наче з плечей у неї зняли важкий тягар.

— Принесіть мені хліба й меду,— звеліла вона слугам,— і перекажіть мейстрові Лувіну, що мені слід перемінити пов’язку.

Здивовано поглянувши на неї, слуги побігли виконувати наказ.

Кетлін пригадала, як вона поводилася, і їй стало соромно. Вона всіх підвела — дітей, чоловіка, її шляхетний дім. Такого більше не трапиться. Вона покаже цим північанам, якими сильними бувають Таллі з Річкорину.

Ще не принесли їжу, як у спальні з’явився Роб. З ним прийшов Родрик Кассель, а ще чоловіків годованець Теон Грейджой і Галліс Моллен, м’язистий гвардієць з квадратною каштановою бородою. Тепер він новий капітан замкової варти, повідомив Роб. Її син був одягнений у дублені шкіри й кольчугу, а з пояса в нього звисав меч.

— Хто це був? — запитала Кетлін.

— Ніхто не знає його імені,— відповів Галліс Моллен.— Він не з Вічнозиму, міледі, але дехто каже, що він останні кілька тижнів крутився в замку.

— Значить, він з людей короля,— мовила вона,— або Ланістерів. Мабуть, чекав нагоди, коли всі поїхали.

— Можливо,— сказав Галліс.— Останнім часом у Вічнозимі було стільки чужинців, що точно сказати все одно неможливо.

— Він ховався у стайні,— сказав Грейджой.— По запаху зразу було чути.

— І як так сталося, що його ніхто не помітив? — гостро запитала Кетлін.

Галліс Моллен збентежився.

— З усіма тими кіньми, що лорд Едард забрав на південь, і тими, що ми відіслали на північ для Нічної варти, стайня наполовину спорожніла. Від конюших сховатися — нехитра справа. Може, Годор їх і бачив, кажуть, хлопець останнім часом дивно поводився, але ж ви його знаєте...— похитав Галліс головою.

— Ми знайшли, де він спав,— вставив Роб.— У шкіряній торбі, захованій у соломі, він мав дев’яносто срібних оленів.

— Приємно знати, що життя мого сина коштує недешево,— гірко зронила Кетлін.

Галліс Моллен подивився на неї здивовано.

— Перепрошую, міледі, ви кажете, що він прийшов по хлопчикову душу?

— Божевілля,— з сумнівом зронив Грейджой.

— Він прийшов по Бранову душу,— сказала Кетлін.— Він кілька разів пробурмотів, що мене в кімнаті не мало бути. Це він підпалив бібліотеку, гадаючи, що я побіжу її гасити, прихопивши з собою всіх вартових. Якби від горя я не поводилася, як божевільна, це б спрацювало.

— Для чого комусь убивати Брана? — запитав Роб.— Боги, та він усього лише хлопчик, безпомічний і безтямний...

Кетлін кинула на свого первістка гострий погляд.

— Якщо ти збираєшся правити Північчю, Робе, то маєш замислюватися про такі речі. Шукати відповіді на власні запитання. Для чого комусь убивати непритомну дитину?

Не встиг Роб відповісти, як з кухні принесли їжу. На таці було більше, ніж Кетлін просила: ще гарячий хліб, масло, мед, ожинове варення, скибка бекону й некруто зварені яйця, трикутний кавалок сиру, чайник м’ятного чаю. Водночас у кімнату зайшов мейстер Лувін.

— Як мій син, мейстре? — запитала Кетлін, дивлячись на їжу й усвідомлюючи, що в неї немає апетиту.

— Без змін, міледі,— опустив очі мейстер Лувін.

Такої відповіді вона й очікувала, ні більше, ні менше. Руки їй прошивало болем, так ніби й зараз у долоні глибоко уп’ялося лезо. Відіславши слуг, вона знову повернулася до Роба.

— То як, знайшов відповідь на власне запитання?

— Хтось боїться, що Бран отямиться,— сказав Роб,— боїться того, що він скаже чи зробить, боїться того, що він, можливо, знає.

Кетлін запишалася сином.

— Дуже добре,— похвалила вона й обернулася до нового капітана замкової варти.— Бран має бути в повній безпеці. Якщо до нього вже приходив убивця, можуть з’явитися й інші.

— Скільки вартових поставити, міледі? — запитав Галліс.

— Поки чоловік не вдома, господар Вічнозиму — мій син,— відповіла вона.

Роб аж наче трохи витягнувся.

— Нехай один вдень і вночі чергує в кімнаті хворого, один за дверима, а ще один внизу на сходах. Ніхто не повинен заходити до Брана без мого чи материного дозволу.

— Як скажете, мілорде.

— Виконуйте,— звеліла Кетлін.

— І нехай вовк теж завжди буде з ним у кімнаті,— докинув Роб.

— Так,— підтвердила Кетлін. І повторила: — Так.

Уклонившись, Галліс Моллен вийшов геть.

— Леді Старк,— звернувся до неї сер Родрик, коли гвардієць пішов,— ви звернули увагу на кинджал у руках убивці?

— За тих обставин я не мала змоги його добре роздивитися, але можу засвідчити, що лезо дуже гостре,— з сухою посмішкою озвалася Кетлін.— А чому ви питаєте?

— Лиходій, коли його знайшли, так і стискав кинджал у руках. Мені здалося, що в голодранця навряд чи може бути зброя такої тонкої роботи, тож я вирішив уважніше її роздивитися. Лезо викуте з валірійської криці, а руків’я зроблене з драконової кістки. Що така зброя могла робити в руках такого чоловіка? Хтось йому її дав.

Кетлін задумливо кивнула.

— Робе, зачини двері.

Син здивовано зиркнув на неї, але зробив, як було сказано.

— Те, що я вам зараз розповім, не має вийти за межі цієї кімнати,— мовила Кетлін.— Прошу вас поклястися. Якщо мої підозри небезпідставні бодай на крихту, Недові й дівчатам загрожує смертельна небезпека, а єдине слово, підслухане не тим, ким треба, може коштувати їм життя.

—