Читати книгу - "Гроші. Ч 1. Сизий світанок"

Але тоді Саша цього, звісно, не розуміла. Окрилена таким несподівано легким успіхом, вона побігла до людей, стала хапати їх за рукава і кричати:

– Ходімте! Ходімте туди! Ходімте до Київради! Кияни! Заходьте! Це ж наша будівля! Ваш Хрещатик!

Але кияни виявилися не надто довірливими особами. Дідусі і бабусі (переважно цей контингент був особливо завбачливим) мали при собі сумки, парасольки і чіпки, які й опустилися на спини Саші та її товаришів по захопленню адміністративної будівлі. Саші вдалося якось викрутитися, а от молодиків оточили і мотузили не на жарт, приговорюючи, що зараз покличуть міліцію. Звідкілясь взявся хлопець із мегафоном, він ішов, роззявивши рота, спостерігаючи епічну картину – як львівських, дуже спортивного вигляду хлопців, вовтузять київські пенсіонери. Хлопці, зрозуміло, не пручалися, хіба що прикривали голови і кричали, що вони – свої. Саша, не довго думаючи, вихопила у роззяви мегафон і закричала, що Київраду вони захопили за наказом лідерів опозиції:

– Відпустіть їх! Вони – свої!

– Серйозно? – здивувалися пенсіонери. Мегафон спрацював, наче чарівна паличка – хто ж попало його не міг тримати, правда? Тільки офіційно уповноважена особа. – Так це Пацанюк і Тягниспин наказали? Що ж ви відразу нам не сказали! Так ви наші! – і відпустили хлопців, які швиденько рушили далі, поки пенсіонери не передумали.

– Ваші! – лише відповіли вони. – Чиї ж іще?!

Але час було втрачено – біля Київради ланцюгом уже стояли міліціонери. Щоправда, без щитів, кийків, просто з голими руками стояли і сподівалися на краще: що їх не чипатимуть, що люди не посміють і таке інше. Але люди вже відчули, куди дме вітер, і для міцної групи «волелюбців», яких зібралося тут на крик немало, було не важко прорвати той ментівський ланцюг із першого ж заходу.

Так пала Київрада. І хоча Саші не довелось самотужки встановити на даху, так би мовити, прапор революції, вона однак була неймовірно задоволена собою. А вже через кілька хвилин подзвонив Славко і сказав, що протестуючи зайшли у Будинок профспілок, що знаходиться на розі майдану Незалежності і Хрещатика, й оголосили, що там розташовується штаб протесту.

Здавалося, що від першого дня справжнього масового протесту годі вже й очікувати сюрпризів – захоплена Київрада, Будинок профспілок відійшов під штаб, а головне, на вулиці вийшла неймовірна кількість людей, що мали піднесено святковий, справжній переможний настрій. Про таке Саша ще вранці і мріяти не сміла. Країна прокинулася. Люди, нарешті, скинули маски байдужості.

Вони зустрілися зі Славком традиційно в «Кава-хаус» на Хрещатику, ледь винайшли вільні місця, точніше, якась велика компанія посунулася, звільнивши трохи простору і стільців, чого б, звичайно, у минулому, вчорашньому житті ніколи б не могло статися, ні за які гроші.

Славко її приголомшив:

– Найважливіше сьогодні ще попереду!

– Що, на Міжріччя поїдемо? – видала Саша одразу свою найголовнішу мету.

– Та ні, ти що! Далеко! Підемо на штурм адміністрації президента!

– А який сенс? Хазяїна там однак немає, взагалі, ввечері там нікого немає.

Славко знизав плечима.

– Ну є така ідея у радикально налаштованих хлопців. А чому ні?

Чому ні, Саші стало ясно відразу, як тільки вони проштовхнулися до місця сутички. Щоб зрозуміти, що насправді відбувається, вона залізла на решітку паркану і роздивлялася пейзаж майбутньої битви. А те, що битва незабаром відбудеться, вона не сумнівалася ані на секунду. Інакше навіщо сюди так зазивали людей? Дорогу протестувальникам чомусь перегородили лише солдати строкової служби внутрішніх військ, а не «Беркут». Молоді хлопці стояли беззбройні, без кийків, навіть без щитів, лише в шоломах, які їх і рятували частково від цеглин, що в них летіли з натовпу. Вевешники міцно схопилися за руки і намагалися не відступати, тримати шеренгу. Час від часу до них підскакував черговий молодик із жовтою пов’язкою на рукаві і лупив по шолому або по тулубу – куди влучав. Саша відзначила, наскільки багато відеокамер з різних каналів телебачення знаходиться тут, і який чудовий ракурс відкривається для зйомок. Картинка виходила явно не на користь протестувальників, та й звідки взялися ці молодики з жовтими стрічками? Коли до вевешників вискочив хлопець із довгим ланцюгом і почав їх нещадно лупити, Саші стало по-справжньому страшно за їх здоров’я. «Чому їм не надали засобів захисту? Де прославлений побиттям беззахисних сонних студентів «Беркут»? Де командир цих солдатів, чому він настільки беззастережно підставляє їх?» І раптом її осяяло. Господи, це так задумано, такий насправді план, жорстока пастка! Вевешники стояли беззахисні тому, що вони мусять постраждати, і чим сильніше вони постраждають, тим краще для влади – їх покажуть завтра по телевізору: беззахисних зовсім молодих пацанів у лікарнях, із важкими травмами, що не зігнулися під шаленим натиском молодиків із жовтими стрічками на рукавах, на яких намальоване щось схоже на свастику. Ось же воно, скажуть на «Інтері» і російських телеканалах, справжнє обличчя українського Євромайдану! Як огидно – і командири на це погоджуються, погоджуються відправляти своїх підлеглих на бойню! Очевидно, влада задумала довести зіткнення до майже бойових, а потім випустити «Беркут». Саша оглянула шляхи відступу – їх майже не було, бігти доведеться прямо по вулиці, натовпом, тому що проти «Беркута» з палицями звичайні протестувальники не встоять і хвилини, а ці, в жовтих пов’язках, напевне, миттєво кудись зникнуть. Тут вона побачила, як натовп розходиться і на вевешників їде грейдер. Де він міг взятися посеред Києва ввечері, невідомо, але Саша точно знала, що грейдер біля адміністрації президента в такий момент – це приблизно те саме, що рояль у кущах. «Програна битва, – подумала Саша. – Ця сутичка – від самого початку – програна битва. Як ідеологічно, так і фізично. Звідси треба йти…»

Вже пробиваючись назустріч натовпу, що пер у вузьку вулицю до адміністрації президента, краєм ока вона побачила запеклу сутичку між Хорошенко, відомим політиком і олігархом, який заліз на грейдер, і радикально налаштованими активістами.

Щоб покращити настрій, Саша пішла в Київраду, захоплену з її легкої подачі – подивитись, що там діється, перевести дух, зібратися з думками. Зрештою, треба подзвонити Славку, подумати, що робити завтра. Але в Київраді вона засмутилася ще більше. Хлопці з «Волі», які там тепер командували, в принципі, все зробили дуже правильно, але