Читати книгу - "Троща"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Троща" автора Василь Миколайович Шкляр. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 40 41 42 ... 83
Перейти на сторінку:
навідали мене перед досвітком.

Я ще й ока не стулив, як постукали у вентиляційний короб.

9

Сигнал був умовний — стукіт дресированого дятла.

Я засвітив лампу, взяв на пічці кайдани й підійшов до Михасі. Вона теж, почувши сигнал, прокинулася. Відразу мене зрозуміла й простягла руки, на яких замкнулися кайдани.

Я підняв люк. Крізь отвір спершу потягло свіжим повітрям, потім протиснувся довгов’язий чолов’яга. Це був Змій. Він подав мені тверду, як підошва, долоню і, розглядаючись по кутках, поворушив волохатими ніздрями — оцінив побачене ще й на нюх. Молодчина! Іноді носом утямиш більше, ніж очима. Особливо в криївці, де ночують чоловік і жінка.

Змій уважно придивився до Михасі, вдаючи, що не помічає кайданів на її руках.

— Що чути? — спитав я.

Він знизав широчезними плечима, одне з яких було вищим за друге й нагадувало кінське сідло.

— Всьо файно, — сказав Змій.

Відповідь була малозрозуміла: те, що для Змія означало файно, для когось могло бути зле.

— Про Міська не чути? — спитав я.

— Ні.

— Дивно.

— А що тут дивного?

— Ну, мало що.

— Скоро випливе, — кинув Змій.

— Аби ж то.

— Я прийшов по матеріали, — нагадав він.

— Запротокольовано ще зовсім мало, — сказав я.

— Мушу взяти те, що є.

Я здогадався, що неповний протокол знадобився для того, щоб зіставити Михасині свідчення з показами, які дають інші затримані — Сум, Дзідзьо чи хто там іще. Відклавши один примірник надрукованого тексту, решту я подав Змієві.

— А той? — спитав він.

— Один мені потрібен, щоб звіряти нові свідчення з попередніми.

— Отак?

— А як інакше?

Змій таки був трохи твердолобий. Для тієї роботи, яку він виконував, великого розуму, звісно, не треба, але я бачив, що Броз відводив йому значно важливішу роль, ніж простого виконавця.

— Файно є, — мовив Змій і, косо глипнувши на Михасю, поліз нагору. Трохи там пошарудів, замасковуючи вхід, і важкою ступою погупав далі.

— Усе гаразд, — обернувся я до Михасі. — Спіть.

— Можемо продовжити, — сказала вона. — Мені ліпше.

— Добре. Маємо ще годину-півтори.

Ми повернулися до того моменту, коли Михася націлила пістолет на Стодолю.

Ні, вона, звичайно, не вистрілила. Але була мить, коли Михася хотіла вбити його і себе. Хтось ніби притримав її за руку. Вона опустила пістолет, Стодоля взяв його і заховав у кобуру.

«Ти слабонька дівчинка, доньцю, — сказав він. — Тому така мила».

Михася гарячково шукала виходу з безвиході. Вона запитала Стодолю, чи не може він застрілити того підполковника, відтак утекти і переховуватися так, щоб його не знайшли ні чужі, ні свої, поки в цю справу втрутиться Леміш. За вбивство високого начальника МГБ багато чого пробачиться. Ні, про це не може бути й мови, відповів Стодоля, біля підполковника постійно крутяться старшини й кілька десятків москалів охорони.

— Тоді втікаймо зараз, — запропонувала Михася. — Удвох.

— Куди?

— Будемо переховуватися разом! Васильку, я тобі обіцяю, що вийду на Лемеша. Ми все залагодимо. Тікаймо, поки ніч і немає твоїх наглядачів.

Стодоля дивився на неї розгублено, Михася навіть у темряві побачила вагання на його виду і, щоб більше заохотити Василька, взяла його обличчя між свої долоні і стала обсипати цілунками. Він теж виціловував її всю, — доньцю, доньцю, сердешна моя, — так ніжно голубив, що Михася сприйняла його пестощі як безумовну згоду, і, коли його рука попливла по стегну й вище, вона навіть не думала пручатися. Михася відчула таку гостру радість, якої ще ніколи не відчувала у мить їхнього зближення.

Потім вони лежали обличчям одне до одного, переживаючи ту глибоку нероз’ємну втіху, одну на двох, яка мусила б поєднати їх і спільною думкою, і метою. Михася не мала сумніву, що так буде, ніжно гладила його щоки, чоло, торкалася пальцями вуст.

— Доньцю, прости… — сказав він.

Ці слова її насторожили, але Михася ще думала, що він вибачається за свій помилковий крок, і не сподівалася почути того, що Стодоля промовив далі:

— Не буде по-твоєму.

— Що?

— Не вийде так, як ти хочеш. Я не можу того зробити.

— Чому?

— Доньцю, доньцю… Ти й досі живеш у минулому, в іншому світі. У тебе все ідеальне — любов, церква, Організація, провідники, Леміш… А воно так не є. Світ змінився, і люди сі змінили.

— Васильку, не треба…

— Ні, я хочу, щоб ти знала. Нині більшовики повсюди мають своїх агентів. Вони все знають про Організацію. Вони навіть краще за нас із тобою знають, де переховується Леміш. А знаєш чому? Бо біля Лемеша теж є їхній агент.

— Не може бути!

Стодоля розповів, як п’яний гебіст із Дніпропетровщини одного разу виматюкався і сказав, що Леміш зараз сидить біля Болехова разом зі своєю жінкою Мариською. Насправді вона не Мариська, а Уляна Крюченко, родом із того села, що й цей балакучий гебіст. Виходить, Лемеша, якби хотіли, могли б захопити чи зліквідувати хоч сьогодні. Але не хочуть. Чому?

— Вони все брешуть, — сказала Михася. — Я не стрічала більш ідейного провідника, ніж Леміш.

Стодоля засміявся приглушеним сміхом.

— То було колись, — сказав він. — Тепер в Організації ідейних нема.

— Ти помиляєшся.

— Ні, я знаю. Зосталися ті, кому немає дороги назад. Але то їм лишень так здається, що вороття немає. Більшовики дивляться на це інакше. Вони кажуть, що ми могли б з ними боротися без жертв. Якби поздавалися живі, то мали б кращі можливості виборювати Україну.

— У тюрмах, у Сибіру? — спитала Михася.

— Вони кажуть, що будуть зміни. Україна стане самостійною, і вони також працюватимуть для її добра. Через те жалкують, що гине багато найкращих людей.

— Васильку, — сказала Михася. — Вони бачать тебе наскрізь, знають усі твої думки, тому так і говорять. Невже ти їм віриш?

— Вірю чи не вірю, а я суджу по собі. Здався живий, одначе нічого поганого не зробив і не думаю робити. Нікого не продав. У тому становищі, в якому я є тепер, можу більше зробити для України, ніж сидячи у криївці.

— Васильку, хто всипав трощу? Ти ж, будучи вже серед більшовиків, міг довідатися?

— Чесно? До того причетний і я.

— Ти-и-и?

— Випадково. Коли впала криївка біля Вівся, у вбитого командира Бондаренка знайшли мою записку. У ній я писав, що в червні ми з хлопцями перебираємося в очерет. От і все. Не думай про мене погано. Мені теж тяжко.

— Я знаю, — сказала Михася. — Я тебе розумію.

Він усміхнувся, погладив її коротке шовкове волосся.

— Якби ти знала, як я тужив за тобою. Не раз цілував те пасемко, що ти подарувала мені тоді в трощі.

— Воно досі з тобою?

— А де ж!

Він дістав з-за пазухи срібне сердечко, яке носив на ланцюжку разом із хрестиком. У ньому тримав пасемко Михасиного волосся, яке вона відрізала йому на згадку після

1 ... 40 41 42 ... 83
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Троща», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Троща"