Читати книгу - "Троща"

— Я давно хотів з тобою зустрітися, але не міг. Мені конче треба вирішити одну справу.

— Яку?

— Хочу, щоб ти поїхала зі мною.

— Куди?

— Спочатку в Тернопіль. Потім ми самі вирішимо, де нам жити. Я вже домовився з підполковником, що виїду до Харкова чи ще до якогось великого міста і житиму як захочу.

— Не розумію… — Михася була приголомшена.

— Що тут розуміти? Я хочу, щоб ти їхала зі мною. Зараз. Ми підемо до Юзефівки, а там нас забере таксівка.

— Васильку…

— Віднині ми житимемо разом, — сказав він.

— Ні…

— Ніхто нічого не знатиме. Ми одружимося так, що до певного часу навіть твоя мама не знатиме.

— Я у загсі шлюбу не братиму, — сказала Михася. — Не хочу, щоб мене бачили, записували.

— Ми повінчаємося в церкві. Захочеш — на людях, а ні — таємно. Знатимуть лише священик і Бог. Доньцю, ти не пошкодуєш. Я змінився, майже не п’ю горілки, хіба для годиться, ходжу на вечірню до церкви. Більшовики дивуються з мене, вони думали, що я садист, душогубець, а побачили віруючого чоловіка.

— Де ж ти ходиш до церкви? — спитала Михася. — В Тернополі?

— Ні, там, де я нині замешкав. В одному селі. Доньцю, ти все побачиш сама, їдьмо зі мною.

— Не тепер, — сказала вона.

Він підвівся, обхопив руками голову.

— Я пропаду без тебе.

— Васильку, зрозумій, я не можу, — Михася теж підвелася, сіла навпроти, поправляючи на грудях сукенку. — Стільки всього відразу.

— Я пропаду, — повторив він. — Так і знай.

— Не пропадеш. Їдь до Харкова чи куди тобі ляже дорога, а я залишуся тут. Усе, що знаю про тебе, збережу в таємниці. Поки що я не можу й думати про краще життя далеко від дому.

— Ліпше б я застрілився ще там, в очереті…

— Не кажи так. Може, все ще зміниться і ми будемо жити разом. Бо нині мені здається, що все добре в житті сі скінчило.

— Ти не кохаєш мене. Тому так і кажеш.

— Неправда. Я кохаю тебе, але піти з тобою не можу. Мусить щось змінитися, аби ми жили разом.

— Що?

— Не знаю. Щось важливе.

Михася замислилася, потім спитала у нього:

— Васильку, а мене ти кохаєш?

— Якби не кохав, то чого б я признавався до тебе? Щезнув би безвісти. І ти б ніколи не довідалася, що я живу. Але я прийшов до тебе. Ти ж нікому не скажеш про нашу зустріч?

— Про когось іншого сказала б відразу. А тобою, Васильку, най Бог керує.

— Бог? Якби я тебе не любив, узяв би силою.

— Як же ти жив би зі мною, якби взяв силою?

— Ліпше, аніж без тебе, — сказав він. — Але я хочу, щоб ти зробила це з власної волі. Щоб усе було чесно. Зробиш?

Михася заплакала.

— Не треба, не плач, — попросив він. — Мушу йти і хочу, щоб ти усміхнулася мені на прощання. Усміхнулася й пообіцяла прийти ще.

Михася погодилася. Він призначив побачення на тому самому місці через три дні. Якщо раптом його не буде, то через чотири о тій-таки порі.

Провів її на узлісся і там попросив:

— Чуєш, доньцю… Щоб менше було підозр, найми у церкві службу по мені.

Михася подивилася на нього здивовано. Це було зовсім не схоже на того Стодолю, котрий прагнув у всьому чесних взаємин.

— Бога повчати не можна, — сказала вона.

10

Перед ранком я припинив друкувати згідно з правилами конспірації. Не лише провокатори, але і якийсь пастух чи грибник міг випадково зачути стукіт машинки.

Перед тим, як лягти спати, Михася попросила дозволу нагріти води, бо арештованим не годилося користуватися сірниками, тим більше там, де стояли бідони з нафтою. Вона запитала у мене ще мидницю, щоб помитися, потім щось довго робила у виходку, і я вже думав, чи не почалася у неї тота хвороба, під час якої Михася так зле почувалася на зимівлі у Сулими.

Але вона повернулася до нашої кімнатини бадьора й, усміхнувшись, простягла мені обидві руки, щоб дотриматися ще одного припису щодо поводження з арештантами — зодягнути кайдани. Мені стало від того ніяково, і я похитав головою: ні, з такою синьоокою ластівкою я поки що впораюся без заліззя.

— Ви мені вірите? — синіми очима вона подивилася мені в самісіньке серце.

Я зніяковів ще дужче і відказав:

— У мене, подруго Волошко, дуже чутливий сон. І гостре вухо.

— Он як! Тоді на добраніч.

— Солодких снів, — побажав я Михасі, бо попереду був день, а не ніч.

Вона загорнулася у верету й відвернулася лицем до стіни.

Я ще пополоскав та замочив півкорця кукурудзяної крупи, щоб удень приготувати кулешу. Потім задув лампу і вмостився на свої прічі.

Не скажу, що відразу заснув, знов-таки прислухався до Михасиного дихання, воно було рівне і тихе, як у дитини, котра ще й не знає, що таке сумління. Мене навідували різні думки, про які, може, й говорити соромно, тут мене всяк зрозуміє, але про одну я все-таки мушу сказати.

Якщо Бог — це любов, то що таке кохання? Може, кохання є тінню Бога?

Прокинувшись, я відразу глянув на прічі, де спала Михася, і похолов. Її не було. Притьма схопився на ноги і вже хотів було кинутися до люка, аж тут уловив своїм «гострим вухом» гуготіння примуса. Щоб упевнитися, що все гаразд, я перейшов до господарчої кімнатки і побачив, що моя кулеша вже готова, розсипана на дві мисочки. Михасі, яка стояла біля примуса й помішувала дерев’яною ложкою на ронделі шкварочки, лишилося тільки засмачити мою улюблену страву. Взагалі-то арештантам теж не годилося готувати їжу, але хто хоч раз відійде від правил, той неодмінно порушить їх і вдруге.

— Доброго ранку! — привітався я до Михасі, хоч було вже полудне. Так у нас змішалися пори доби, що вранці вона побажала мені доброї ночі, а я їй ополудні — доброго ранку.

Михася сказала, щоб я хутчій умивався, бо сніданок, вважай, на столі.

Вона злила мені з кухля на руки над мидницею і подала рушник. Щось було в тому зворушливе. Десь я бачив таке чи й сам переживав сто років тому. Мабуть, ще в минулому житті. Хтось так зливав мені на руки. Мама? Сестра? Чи, може, й сама Михася, коли ми втрьох прийшли в гості до господаря Штефана Стасіва в село Божиків, а перед тим, як сісти до столу, нам зливала на руки його донька Михася, котру ще називали Черешня. Потім чи не сам Леміш дав їй псевдо Волошка… за сині очі.

— А я прокинулася, бачу — крупа замочена, — ніби виправдовуючись, сказала Михася. — Догадалася, що на кулешу, хоч у нас кукурудзянку не замочують, лиш полощуть.

— То щоб