Читати книгу - "Давня історія України (в трьох томах). Том 3: Слов’яно-Руська доба"

місцевий вапняк у будівництві. З м’яких порід висікали архітектурні деталі — пороги та бази під дерев’яні стовпи, робили корита та ступи. В пізньоримський час увійшли в побут ручні млини. Жорна до них на півдні та в Подністров’ї виробляли з вапняку. На Побужжі існувало окреме виробництво біля сіл Жорнище та Лугова (Іллінецький район Вінницької обл.). На місці кратера доісторичного вулкану тут було створено кар’єри, де давні гірники видобували ефузивну туфоподібну породу. Серед кам’яних відходів знайдено рогові клини та черепки черняхівського посуду. На стінках кар’єру добре помітні сліди кирок[271]. За технологічними якостями туфові жорна кращі за вапнякові, з пісковику або граніту. Жорна з лугівського центру знаходять на великій території від Дністра до Середнього Подніпров’я. Ручні ротаційні млини відомі в ранньослов’янських культурах другої половини І тис. Копіткої мистецької праці потребувало виготовлення ливарних форм для ювелірних прикрас, що робилися з м’яких порід (мергель). 64 такі форми знайдено нещодавно у згорілому житлі VII ст. на поселенні в Бернашівці поблизу Могильова-Подільського.

Із Середнім Подністров’ям пов’язані перші спроби слов’янської кам’яної скульптури. Зображення богів знайдено під час дослідження язичницьких святилищ в Іванківцях та Ставчанах, а також у Калюсі, Бакоті, Кремінному, Непоротові, Козлові.

Потреби людей у тканинах задовольнялися на рівні домашнього виробництва. Звичайною знахідкою на поселеннях, а часто і в похованнях жінок, є пряслиця (грузики-маховики) до веретен, якими сукали нитки з льону, коноплі та овечої вовни. В черняхівській культурі відомі залізні гребінці для розчісування куделі. У давніх житлах знаходять глиняні грузила, що натягали нитки основи на вертикальних ткацьких верстатах. На думку Б. О. Тимощука, відсутність грузил на частині поселень VІII—IX ст. є показником того, що в цей час слов’яни користувалися вже вдосконаленими верстатами, зокрема горизонтальними[272].

Глава 3

Обмін та торгівля

На рубежі та в перші століття нашої ери у населення лісової та лісостепової смуг України кардинальних зрушень у торговельному обміні порівняно з попередньою добою не помітно. Недостатній ступінь розвитку ремесел, що перебували на рівні домашнього виробництва, не передбачає інтенсивної внутрішньої торгівлі. Виняток становлять промисли, пов’язані з обмеженими джерелами сировини, передусім виробництво заліза. Достатньо багаті родовища залізної руди (тим більше болотяної) трапляються нечасто. Тому продукція таких металургійних центрів, як Лютізький (див. вище), знаходила задовільний збут на місцевому та більш віддалених ринках.

Деяку роль відігравав дарообмін між общинами, зумовлений політичними та родинними зв’язками. Предметами такого обміну могли бути різноманітні продукти та предмети аж до глиняного посуду.

Загальне економічне піднесення у племен Південно-Східної Європи другої чверті І тис. н. е. органічно пов’язане з розвитком торгівлі. Інтенсивність внутрішнього обміну в суспільстві відповідає рівню організації ремесла. У племен черняхівської культури як самостійні виробництва виокремились металообробка, гончарство, гребенярство та, почасти, каменярське ремесло. Думка про те, що черняхівська культура була продуктом ремесла та торгівлі, значною мірою справедлива[273]. У київській культурі, як раніше і в зарубинецькій, рівню ремесла відповідала лише металообробка.

Майстри-ремісники зазвичай працювали на замовлення в межах общини або групи общин, одержуючи за свою працю продукти сільського господарства. Відомості про початки товарного виробництва, тобто виробництво товарів не на замовлення, а на ринок, є тільки стосовно черняхівського гончарного ремесла. Але і в цьому разі взаємовідносини виробника та споживача навряд чи виходили за межі натурального обміну. Те саме стосується торгівлі цінною сировиною (металами) або виробами з рідкісних матеріалів (наприклад, жорнами з вулканічного туфу).

Безперечно, в пізньоримський час існувала налагоджена торгівля сіллю. Західні землі сучасної України, напевно, постачалися з родовищ Галицького соледобувного району, які пізніше забезпечували цим необхідним продуктом населення Київської Русі. Факт видобування солі на Закарпатті поблизу Солотвина підтверджується знахідкою римських монет у давній копальні. Продукція цього родовища доставлялася в інші землі передусім по Середньому Дунаю і навряд чи значно поширювалась на північний бік Карпат. Розроблялися і невичерпні мінеральні запаси приморських озер. Сезонне промислове поселення черняхівської культури знайдено на косі Арабатська Стрілка, між Сивашем та Азовським морем. Звідси попередники чумаків везли самоосадну сіль на південні та східні території України.

У третій чверті І тис. на фоні загальної натуралізації господарства племен Південно-Східної Європи значення внутрішньої торгівлі знижується. Однак у залізоробній галузі відносно високий рівень ремесла зберігається. Існування таких залізоробних центрів, як Гайворонський (VIII—X ст.), є свідченням поступового підвищення обсягу виробництва та зростання торгівлі залізом як сировиною поза межами общинного ринку. Залізні напівфабрикати мали більший попит, ніж готові вироби. На поселеннях Семенки на Південному Бузі та Лука-Каветчинська на Дністрі знайдено заготівки пакетного заліза, на городищі Зимно виявлено разом десять заготівок-стержнів. Існує думка, що залізні напівфабрикати на слов’янських землях були не тільки предметом торгівлі, а й виконували функцію грошей.

Значення та обсяг зовнішньої торгівлі населення Південно-Східної Європи протягом І тис. н. е. зазнавали великих змін. У цілому переважав традиційний для Українського Лісостепу попередньої скіфської доби обмін з античним Причорномор’ям. Про обсяг цього обміну у племен зарубинецької культури свідчать численні знахідки, головним чином, уламки амфор, що трапляються на поселеннях Подніпров’я та Південного Побужжя. Найбільше таких матеріалів походить з розкопок селищ в околицях Канева та Києва — від 3 до 20% всіх керамічних уламків. Амфорні знахідки трапляються також у пониззі Росі, на правобережжі Тясмину, на лівобережжі Дніпра вздовж Десни та Сейму, нижньої течії Псла та Ворскли, на Орелі. Товари античного виробництва потрапляли й у Білоруське Полісся. В похованнях Чаплинського могильника на Дніпрі виявлено понад 1100 скляних намистин.

У локалізації античних матеріалів на території зарубинецької культури першорядну роль відігравали ріки басейну Дніпра, що являли собою природні шляхи пересування товарів. Торговельний шлях, що вів углиб зарубинецької території, починався у пониззі Дніпра. Тут знаходилась Ольвія, найбільш відомий та великий емпорій античної доби у Північно-Західному Причорномор’ї. Ольвія мала жваву торгівлю з багатьма центрами античного світу, такими як Кос, Родос, Парос, Фасос, Синопа та ін. Крім торгівлі, Ольвія славилася ремісниками. Тут виробляли вина, виготовляли різноманітний посуд, тканини, художні предмети побуту та прикраси. В товарообміні між племенами Середнього Подніпров’я та Причорномор’я, починаючи з ІІІ ст., активну участь брали мешканці нижньодніпровських городищ Малої Скіфії (Золота Балка, Любимівка, Гаврилівна та ін.). З середини І ст. до н. е. аж до початку І ст. н. е. господарство Ольвії перебувало в стані глибокого занепаду, що було наслідком соціально-економічної кризи та навали гетів царя Буребісти. Це помітно вплинуло на обсяг зарубинецько-античних зв’язків — він значно зменшився[274].

Основними товарами, що знаходили збут у зарубинецьких племен, були вино в