Читати книгу - "Зібрання творів у семи томах. Том 2. Миргород, Микола Васильович Гоголь"

— Ну що ж тепер ми будемо робити? — сказав Тарас, дивлячись просто йому у вічі.

Та нічого не міг на те сказати Андрій і стояв, утупивши в землю очі.

— Що, синку, помогли тобі твої ляхи?

Андрій стояв, не відповідаючи.

— Так продати? продати віру? продати своїх? Стій же, злазь з коня!

Покірно, як дитина, зліз він з коня й спинився ні живий ні мертвий перед Тарасом.

— Стій і не ворушись! Я тебе породив, я тебе і вб’ю! — сказав Тарас і, відступивши крок назад, зняв з плеча рушницю.

Білий, як полотно, був Андрій; видно було, як тихо ворушилися уста його, і як він вимовляв чиєсь ім’я; та не було це ім’я вітчизни, чи матері, чи братів — це було ім’я прекрасної полячки. Тарас вистрілив.

Як хлібний колос, підрізаний серпом, як молоде ягня, відчувши під серцем смертельне залізо, звісив він голову і повалився на траву, не мовивши жодного слова.

Спинився синовбивець і дивився довго на бездушний труп. Він і мертвий був прекрасний: мужнє обличчя його, недавно повне сили й непереможного для жінок чару, все ще було прекрасне; чорні брови, як траурний оксамит, відтіняли його зблідлі риси.

— Чим не козак був? — сказав Тарас, — і станом високий, і чорнобривий, і лице, як у дворянина, і рука була міцна в бою! Пропав, пропав безславно, як підлий собака!

— Батьку, що ти зробив? Це ти вбив його? — сказав, під’їхавши в цей час, Остап.

— Я, синку, — сказав Тарас, кивнувши головою.

Пильно подивився мертвому в очі Остап. Жалко йому стало брата, і промовив він тут же. — Поховаймо ж його, батьку, чесно в землю, щоб не поглумилися над ним вороги, і не розтягли б його тіла хижі птахи.

— Поховають його й без нас! — сказав Тарас, — будуть у нього плакальники і утішниці!

І хвилини зо дві думав він: чи кинути його на поталу вовкам-сіроманцям, чи пошанувати в ньому лицарську доблесть, яку хоробрий повинен поважати хоч би там у кому. Аж бачить — мчить до нього на коні Голокопитенко:

— Біда, отамане, зміцніли ляхи, прибула на підмогу свіжа сила!..

Не встиг сказати Голокопитенко, мчить Вовтузенко.

— Біда, отамане, нова валить іще сила!..

Не встиг сказати Вовтузенко, Писаренко біжить бігом уже без коня:

— Де ти, батьку? Шукають тебе козаки! Вже вбито курінного отамана Невеличкого, Задорожнього вбито, Черевиченка вбито. Але стоять козаки, не хочуть умирати, не побачивши тебе в очі; хочуть, щоб глянув ти на них перед смертною годиною.

— На коня, Остапе! — сказав Тарас і поспішив, щоб застати ще козаків, щоб подивитися ще на них і щоб вони глянули перед смертю на свого отамана.

Та не виїхали вони ще з лісу, а вже ворожа сила оточила з усіх боків ліс, і між деревами скрізь показалися вершники з шаблями й списами. «Остапе!.. Остапе, не піддавайся!..» — гукав Тарас, а сам, вихопивши шаблю наголо, давай чесати на всі боки перших, що трапилися. А на Остапа вже наскочило раптом шестеро; та не в добрий час, видно, наскочило: з одного полетіла голова, другий перевернувся, відступивши; поцілило списом у ребро третьому; четвертий був відважніший, ухилився головою від кулі, і влучила в кінські груди гаряча куля, — здибився скажений кінь, грюкнувся об землю і задушив під собою вершника. «Добре, синку!.. Добре, Остапе!.. — кричав Тарас, — ось я слідом за тобою!..» А сам усе відбивався від нападників. Рубається й б’ється Тарас, сипле гостинці тому й другому на голову, а сам дивиться вперед, на Остапа, бачить, що вже знову схопилося з Остапом мало не восьмеро разом. «Остапе!.. Остапе, не піддавайся!» Але вже перемагають Остапа; вже один накинув йому на шию аркан, уже в’яжуть, вже беруть Остапа. «Ех, Остапе, Остапе!.. — кричав Тарас, пробиваючись до нього, рубаючи на капусту всіх на своєму шляху. — Ех, Остапе, Остапе!..» Та як важким каменем ударило його самого в ту ж хвилину. Все закрутилося й перевернулося в очах його. На мить змішано блиснули перед ним голови, списи, дим, виблиски вогню, гілля дерев з листям, що мелькнуло перед самими його очима. 1 гримнувся він, як підрубаний дуб, на землю. І туман повив його очі.

X

— Довго ж я спав! — сказав Тарас, опам’ятавшись, як після тяжкого п’яного сну, і намагаючись розпізнати речі навколо себе. Страшенна слабість долала його члени. Ледве мерехтіли перед ним стіни й кутки незнайомої світлиці. Нарешті, помітив він, що перед ним сидів Товкач і, здавалось, прислухався до кожного його подиху.

«Еге, — подумав про себе Товкач, — заснув би ти, може, і навіки!» Та нічого не сказав, посварився пальцем і дав знак мовчати.

— Та скажи ж мені, де я тепер? — спитав знов Тарас, напружуючи розум і силкуючись пригадати, що було.

— Мовчи ж! — гримнув на нього суворо товариш,