Читати книгу - "Корона забутого короля, Тетяна Вітер"

Пройшло кілька хвилин, які для Емілі здалися вічністю, коли раптом Софія розплющила очі й важко зітхнула, ледве підвівшись на лікті. Жінки навіть не сподівалися, що вона оживе.

— Місис Мері? — втомлено прошепотіла дівчина слабким голосом, знову відчувши свій пульс.

Кухарка, витерши сльози, кинулася до неї, підтримуючи її тремтяче тіло. Софія відкашлялася і, нарешті, повільно підвелася, озираючись навколо. Її погляд зупинився на жінці, що стояла поруч з камерою і приладами.

— Хто це? — запитала вона, ледь тримаючись на ногах.

— Доню, це я, — тихо, майже благально відповіла незнайомка, — твоя мама...

Софія застигла на місці, її обличчя сповнилося змішаними емоціями: гнів, недовіра, біль. Вона ступила крок назад.

— Навіщо ти прийшла? Я ж сказала, що не хочу поки тебе бачити. Я чекала 25 років на тебе, тому й ти почекаєш так само. Думаєш, я побіжу обіймати тебе від щастя?

— Софіє, прошу, дай мені шанс все пояснити! Не гарячкуй! — голос Емілі був напруженим, але щирим.

Між ними повисла тиша, тільки вітер легенько гойдав голі гілки дерев, вкриті омелою, додаючи похмурості й драматизму моменту. Але зрештою Софія кивнула і неохоче рушила до будинку.

За гарячим шоколадом, сидячи за великим старовинним столом, втомлені й знервовані, вони розмовляли. Емілі, взявши чашку в руки, зробила глибокий вдих і, не відводячи очей від доньки, почала розповідати. Її історія була такою ж важкою, як і ті слова, що злітали з її вуст. Вона згадала, як дізналася про існування привида цього замку і злякалася, що він торкнеться її доньки. Як сварилася з бабусею Сабріною і, завагітнівши Софією від молодого українця (її батька Давида), втекла до нього в Україну, залишивши рідний дім позаду. Та народивши Софію, зробила найжорстокіший крок — залишила її на батька і зникла, мов "привид", з їхнього життя.

— Не вберегла я тебе! Вибач! — закінчила вона зі смутком у голосі, зітхнувши важко, як людина, що нарешті позбулася тягаря багаторічного болю.

Тиша, що настала після слів Емілі, була важкою і неприємною. Софія не могла вирішити, як реагувати — всередині її душі вирували емоції, змішані з болем, гнівом і відчуттям зради. Вона повільно зняла з себе теплий плед, що був накинутий на плечі, і, не дивлячись на матір, промовила:

— Ти зникла, коли я була немовлям. Усі ці роки я думала, що ти мертва, що ти мене покинула назавжди... І тепер ти тут, з’являєшся нізвідки, ніби примара, і чекаєш, що я зможу просто так все пробачити?

Емілі схилила голову, обережно поставивши чашку на стіл. Її руки тремтіли, але вона намагалася зберегти спокій.

— Я не чекаю, що ти все пробачиш одразу. І я не можу повернути час назад, скільки б я не намагалася. Але зараз я тут, перед тобою, і хочу все виправити. Прошу тебе, дай мені шанс.

Софія зціпила зуби, нервово постукавши пальцями по дерев’яній поверхні столу. Її погляд був спрямований у вікно, крізь яке виднівся старий парк, вкритий білою ковдрою снігу. Мовчання затягнулося, наповнене незручністю, і здавалось, що ніхто не наважувався його порушити.

— Ти навіть не уявляєш, як це — рости без матері. Як це кожного дня запитувати себе: де ти, чому ти пішла? Чи ти взагалі думала про мене?

— Думала. Кожного дня, Софі, — м’яко відповіла Емілі, її голос тремтів, але вона продовжувала, — Але страх... страх за твоє життя і моє власне змусив мене тікати. Я зробила свій вибір, і він був неправильним. Але я зробила його, щоб захистити тебе.

Софія насупилась і нарешті подивилася на матір.

— Ти думаєш, що, просто повернувшись зараз, можеш усе виправити? Що я повинна тебе слухати й довіряти тобі після стількох років мовчання? А якби я ніколи не приїхала до Великої Британії, то ти б теж ніколи не з’явилась переді мною? Якби ти справді любила мене і батька, то не покинула б нас. Справжня любов нічого не боїться.

Емілі мовчала, не знаючи, що ще сказати. Її очі блищали від сліз, але вона не дозволила їм впасти. Жінка знала, що її дочка мала право на свої почуття, що було б несправедливо вимагати від неї миттєвого прощення. Але в її серці залишалася надія — надія на те, що час зможе загоїти рани, які вони обидві носили стільки років.

— Ні, — тихо промовила Емілі, — Я не думаю, що все так просто. Але я готова боротися за твоє прощення. І якщо для цього потрібно ще двадцять п’ять років, я чекатиму.

Софія відвела погляд, її дихання стало глибшим і нерівним. Вона ніяк не могла змиритися з тим, що відчувала. Після хвилини важкого мовчання вона нарешті прошепотіла:

— Ти не розумієш... Я вже навчилася жити без тебе і розв'язувати свої проблеми самостійно, бо вже надто доросла.

Емілі мовчки подивилася на неї, її серце важко стислося. Вона розуміла, що це лише початок довгого шляху до серця її доньки.