Читати книгу - "Корона забутого короля, Тетяна Вітер"

Софія повільно піднялася сходами до своєї кімнати. Стіни замку раптом почали здаватися їй чужими. За дверима почулося, як її мати Емілі поїхала, а місіс Мері пішла назад до селища. Тиша охопила маєток, залишаючи Софію наодинці зі своїми думками.

Вона зачинила двері і зупинилася перед старовинним дзеркалом, яке висіло в її кімнаті ще з часів, коли вона тільки отримала цю несподівану спадщину. Дзеркало з темною, різьбленою рамою було мовчазним свідком усіх її переживань. Софія вдивлялася в своє відображення, розгублено торкаючись волосся, а потім обличчя, яке здавалося їй так само незнайомим, як і цей старий маєток.

Віддзеркалення показувало більше, ніж просто її зовнішність — у ньому відбивалися всі роки її життя, що промайнули, мов кадри з фільму перед очима.

Вона згадала свій рідний дім у Конотопі, де виросла під турботливим наглядом батька. Він був сильним і добрим, і хоча вони жили скромно, вона завжди відчувала тепло і безпеку поруч із ним. Її дитячі забавки, літні канікули, проведені в зелених полях, голоси друзів — все це тепер здавалось далеким і нереальним. Її батько був для неї світом.

Пізня юність пройшла із зовсім іншими випробуваннями, і одне з них — втрата батька. Він пішов на фронт, захищати Україну під час війни на сході, і більше не повернувся. Софія пам’ятала день, коли до неї прийшли його побратими з похоронкою. Вона ще не встигла до кінця усвідомити, що трапилось, коли її світ почав руйнуватися. Її гордість за батька перепліталась із глибоким болем від втрати.

Вона заплющила очі, намагаючись відігнати цей спогад, але він знову нахлинув на неї. Війна прийшла прямо в її дім, коли російська ракета влучила в їхній будинок. Вона вижила лише завдяки диву. Її тіло було пошкоджене, обличчя вкрите пилом, але серце пульсувало з жагою до життя — тією самою, якій американський письменник Джек Лондон присвятив цілу книгу.

Тоді прийшли інші герої. Медики, волонтери, люди з неймовірною силою духу, які витягли її з-під уламків, повернули її до життя і допомогли покинути зруйнований дім, коли вона більше не могла залишатись на руїнах. Переїзд до Британії став для неї другим народженням, хоча її душа завжди залишалась в Україні.

Далі її життя змінилося ще більше, коли вона несподівано отримала спадок — цей старовинний маєток у Британії, сповнений таємниць і привидів минулого. Спочатку їй здавалося, що це просто легенди, поки вона сама не зустріла того, хто панував тут століттями. Привид забутого короля, чий коронаційний шлях так і не завершився, тягнув її в невідоме, мовби вона була його останньою надією.

Той момент, коли вона знайшла стару корону в одному з підземних сховищ замку, змусив її усвідомити, що все це було не просто грою уяви. Їй здавалося, що між нею і тим королем є якийсь зв’язок, що вона частина чогось більшого. Софія не раз опинялася на межі між світом живих і мертвих, але кожен раз вона поверталася назад, до життя, наче щось тримало її на цій стороні.

І тепер ця зустріч з матір’ю — такою чужою і водночас близькою. Її прихід, після 25 років мовчання, знову змусив Софію відчувати себе розгубленою дитиною, що втратила дорогу додому. Але чи могла вона коли-небудь дійсно знайти шлях до себе? Чи зможе вона пробачити Емілі?

Дівчина повільно відвернулася від дзеркала і сіла на краєчок ліжка. Її пальці нервово торкалися старої тканини покривала, а в голові продовжували крутитися думки.

Її життя було ніби мозаїкою з уламків — війна, втрати, привиди минулого і теперішнього, матір, яка колись залишила її. Але саме це й зробило її такою, якою вона є зараз — сильною, але водночас вразливою, здатною до боротьби і любові.

Вона зітхнула і, обвівши поглядом свою кімнату, зрозуміла одне: хоч привиди минулого ніколи не залишать її повністю, вона мусила навчитися жити з ними, прийняти їх, як частину своєї історії.

Софія вирішила зняти стрес тим, що завжди допомагало — солодощами. Крім того в неї сьогодні одразу два Дні Народження. Гріх було б не відсвяткувати! Вона спустилася на кухню, її кроки лунали глухо в просторому замку. Її думки ще блукали між спогадами, але зараз дівчина зосередилася на головному — торті, який місис Мері залишила в холодильнику.

Відчинивши важкі дверцята холодильника, Софія зазирнула всередину. Там, на верхній полиці, блищав величезний шматок вершково-шоколадного торта, який від ранку чекав на неї. Вона простягнула руку до тарілки, але в ту ж мить відчула на своїй талії чужі руки. Серце ледь не вистрибнуло з грудей. Від несподіванки вона рвучко обернулася і, не роздумуючи, заліпила порушнику її особистих кордонів по щоці.

Хлопець захитався від удару, але на обличчі залишилася легка усмішка.

— Ай! Ну, це вже було зайвим, — обурився він, тримаючись за уражене місце, — Я ж просто хотів привітати тебе!

Софія завмерла. Перед нею стояв Оскар, але не той прозорий і примарний Оскар, якого вона звикла бачити в темних коридорах. Це був Оскар у людському тілі — справжній, матеріальний, живий. Його карі очі світилися так само, як і раніше, але тепер вони дивилися на неї не крізь століття, а в реальному часі.

Волосся, колись прозоре як туман, тепер набуло темно-каштанового відтінку, що м'яко спадало на його лоб, трохи розтріпане, ніби він щойно прокинувся після довгого сну. Обличчя зберігало той самий вишуканий аристократичний профіль, але тепер його риси здавалися різкішими, чіткішими, живими. На його блідих губах заграла ледь помітна усмішка.