Читати книгу - "Корона забутого короля, Тетяна Вітер"

— Оскар? — промовила вона, ще не вірячи своїм очам.

— Власною персоною, — відповів він, злегка кланяючись. — І цього разу без ефектів привида.

Його одяг — лляна біла сорочка з розстібнутим коміром і старі чорні штани — здавався чужим для цього часу, як відлуння минулого, яке він притягнув із собою. Сорочка злегка прилипла до його тіла, підкреслюючи дещо худорляву, але сильну фігуру. Старі штани були з потертостями на колінах та біля щиколоток. "Де ж він тільки їх відкопав?" — промайнуло в Софіїній голові.

Та найдивніше було не це. Його руки, раніше невидимі й примарні, тепер здавалися живими і теплими, з тонкими, але міцними пальцями, які він повільно затискав у кулак, ніби випробовуючи нове відчуття життя.

— Але… як так? Ти справді живий? — Софія не могла знайти слів.

— Живий-живісінький, хоч і на половину доби. У мене була довга тисячолітня історія, — усміхнувся він. — Можливо, якось розповім, якщо ти допоможеш мені освоїтися в цьому… сучасному світі. Технології, інтернет, тостери… все це для мене загадка.

Він спокійно підійшов до неї ближче і, нахилившись, прошепотів:

— Може, ти навіть погодишся бути моєю дівчиною? Я тобі зізнався у парку сьогодні, але ти не відповіла.

Софія відкинула кілька варіантів відповідей, що промайнули в її голові, але зупинилася на найпростіших словах, які не могли не прозвучати.

— Ну, як кажуть, краще привид, ніж жодного хлопця, — жартівливо відповіла вона, усміхаючись і дивлячись йому прямо в очі.

Оскар розсміявся, і цей сміх відчувався таким живим і теплим, що Софія вже не сумнівалася — привид, який стільки років блукав замком, тепер живий, стоїть перед нею, і, можливо, життя більше ніколи не буде таким, як раніше.

Торт тепер точно міг почекати. Дівчина глибоко вдихнула, трохи відсторонившись і спробувавши все осмислити.

— А що тепер? — нарешті запитала вона. — Ти хочеш, щоб я навчила тебе користуватися смартфоном? Навіть не знаю, з чого почати...

— Смартфон? — хлопець виглядав трохи збентежено. — Це якась нова зброя?

Софія не стримала сміху.

— Та ні, — вона захитала головою. — Не зброя, хоча… іноді так здається. Слухай, навчити тебе сучасних технологій — це одне, але що з твоїм королівським минулим? Ти ж не можеш просто так прикидатися, що ти звичайний хлопець. Ти ж був колись королем, хоч і 10-ти хвилинним.

Оскар задумався, і на його обличчі з’явилася серйозність.

— Я більше не король, Софі. Це минуле. Я був привидом так довго, що моє королівство вже давно забуте, так само як і я. Але зараз у мене є можливість почати нове життя… з тобою, якщо ти згодна. Тому я й хочу спробувати — бути частиною цього світу, навіть якщо він іноді здається надто складним. І, може, мені пощастить з новою короною — не королівською, а тією, яку можна створити разом, у новому житті.

Софія стояла перед ним, її серце калатало в шаленому темпі. Щось змінилося всередині неї. Відчуття, ніби настає новий етап, ледь відчутно осіло в її думках.

— Добре, — погодилась вона з усмішкою. — Почнемо з малого. Завтра покажу тобі, як працює смартфон, а там подивимося, як ти впораєшся з усім іншим.

Вони стояли на кухні, оточені ароматом десерту, і це було початком їхньої нової пригоди — не тільки навчання Оскара, але й дослідження невідомого, яке тепер чекало на обох.

Хлопець раптом схопився за живіт, і на кухні розлігся тихий, але виразний звук бурчання. Софія, яка якраз відчиняла холодильник у пошуках ще чогось солодкого, не змогла стримати сміху.

— Ого, це ти так голосно просиш їсти? — вона глянула на нього з хитрим поглядом. — Давно тебе не годували?

— Що я можу сказати, — Оскар знизав плечима з невинним виглядом. — Мене вже багато століть як не годували... Тож, так, думаю, що я дещо зголоднів.

Софія викинула з голови думку про торт і швидко взялася за приготування обіду. Вона діставала продукти з холодильника, бурмочучи собі під ніс, що ж можна швидко приготувати. Розігрівши готові страви від місис Мері, вона накрила на стіл у кухні.

— Ну ось, начебто нічого особливого, але ти ж казав, що давно не їв, — вона усміхнулася і сіла напроти нього. — Головне, щоб шлунок не забув, як це — перетравлювати їжу.

Оскар взяв виделку і трохи невпевнено почав їсти, але з кожним шматком його вираз обличчя змінювався — з подиву на захоплення.

— Це... неймовірно, — мовив він, злегка кивнувши. — Я й забув, що людська їжа може бути такою смачною.

— Людська? — Софія підняла брову. — Отже, тепер ти точно людина. Вітаю тебе, нарешті ти знову живий.

Вони обоє засміялися, і атмосфера стала легшою. Їхній обід поступово перетворювався на невимушену розмову, де Оскар в дечому зізнався.

— Я мушу вибачитися перед тобою, Софі, — раптом серйозно сказав він, опустивши виделку на тарілку. — Протягом усіх цих місяців після того, як я тебе врятував на озері й поділився спогадами, я був поруч, але ніколи не наважувався вийти на контакт. Можливо, я виглядав байдужим або... недосяжним. Але я весь цей час бачив тебе. Твої радощі, твої болі, і, особливо, твою боротьбу за те, щоб вижити й не втратити віру.