Читати книгу - "Після тебе"

Лілі приїхала до мене на два тижні. Таня Готон-Міллер зателефонувала мені та повідомила, що вони їдуть на родинний відпочинок у Тоскану, а Лілі не схотіла їхати з ними. «Якщо чесно, то мене це влаштовує, з огляду на її поведінку. Вона страшенно мене замучила».

Я зауважила, що оскільки Лілі майже не буває вдома, а вони ще й змінили замки на дверях, то їй важкувато когось мучити — хіба тільки стукати у вікна й жалібно голосити. Таня якусь мить помовчала, а потім сказала:

— Коли у вас, Луїзо, будуть власні діти — ви, може, зрозумієте, про що я.

Звичайно ж, вона використала козир усіх батьків. Як я взагалі можу зрозуміти?

Також вона запропонувала грошей, щоб компенсувати мені витрати на Лілі, поки їх не буде. Я із задоволенням відмовилася, сказавши, що навіть і не подумаю їх узяти. Хоча, чесно кажучи, Лілі обходилася мені дорожче, ніж я думала. Її, як виявилося, не задовольняють тости з квасолею або сиром на вечерю, тому вона просила в мене грошей і поверталася з хлібом із дорогої пекарні, екзотичними фруктами, грецьким йогуртом, органічною курятиною — тобто з набором продуктів для заможного середнього класу. Я відразу згадала дім Тані й те, як Лілі роздивлялася вміст величезного холодильника та бездумно запихалася ананасом.

— До речі, — згадала я, — а хто такий Мартін?

Запала тиша, а потім Таня відповіла:

— Мартін — мій колишній партнер. Лілі наполягає на тому, щоб бачитися з ним, хоч і знає, що мені це не подобається.

— Ви не могли б дати мені його номер телефону? Про всяк випадок — щоб я знала, де вона.

— Номер Мартіна? Звідки йому в мене взятися? — пискнула вона, і телефон відключився.

Відтоді, як я познайомилася з Лілі, щось змінилось. І не тільки в тому, що я звикла до постійних вибухів підліткового безладу в моїй майже порожній квартирі. Я почала дійсно насолоджуватися тим, що вона є в моєму житті. Що мені є з ким разом їсти, дивитися телевізор та обговорювати те, що показують. Я навіть навчилася з непроникним виразом обличчя їсти її страви. «А звідки мені знати, що картоплю для картопляного салату треба варити? Господи, ну це ж салат!»

На роботі я почала прислухатися, як батьки коло бару бажають своїм дітям на добраніч перед вильотом: «Поводься добре з мамою, Люку… Що, правда? Та невже? Який ти в мене молодець!» А також до різних перепалок пошепки: «Ні, я не казав, що заберу його зі школи тоді! Я мав летіти в Барселону… Так, дійсно мав… Ні, ні, просто ти мене ніколи не слухаєш».

Я ніяк не могла збагнути, як можна народити дитину, любити її, виховати — а потім, коли їй шістнадцять, заявити, що вона тебе настільки довела, що через неї треба міняти замки на дверях. Шістнадцять років — це ж і досі дитина, і в яку б позу Лілі не ставала, я все одно бачила в ній дитину. Бачила дитину в тому, як вона раділа і раптово спалахувала ентузіазмом. У тому, як вона занепадала духом, як випробовувала вирази обличчя перед дзеркалом у ванній, як швидко засинала невинним сном.

Я подумала про свою сестру з її такою простою любов’ю до Тома. Про своїх батьків, які підтримували та заохочували нас, а також переживали за нас — навіть коли ми вже виросли. У такі моменти я жалкувала про відсутність Вілла в житті Лілі так само, як і про його відсутність у моєму. «Вілле, ти маєш тут бути, — казала я йому подумки. — Це ти, ти їй потрібен».

Я подала заяву про вихідний на один день — страшенне неподобство, на думку Річарда («Ви лише п’ять тижнів тому повернулися! Я не розумію, нащо вам знову зникати»). Я усміхнулася, як слухняна ірландська дівчина, зробила реверанс — а вдома застала Лілі за фарбуванням стіни у вільній кімнаті в яскраво-зелений колір.

— Ти ж казала, що хочеш зробити трохи яскравіше, — пояснила вона, побачивши мій роззявлений від подиву рот. — Не хвилюйся, я заплатила зі своїх грошей.

— Ого. — Я стягла із себе перуку та розшнурувала черевики. — Ну, тільки закінчуй до вечора, бо я взяла вихідний на завтра. — Я перевдяглась у піжаму. — Хочу показати тобі щось, що любив твій батько.

Вона зупинилась, і декілька зелених крапель упало на килим.

— Що саме?

— Побачиш.

Увесь день ми провели в машині. Грала музика з айпода Лілі: то якийсь жалісний плач про втрату та любов, то гімн злості проти всього людства, що молотком колотив у вуха. Поки ми їхали по шосе, я вдосконалювала мистецтво підніматися над навколишнім шумом та концентруватися на дорозі, а Лілі поруч зі мною хитала головою в такт музиці та іноді виконувала барабанне соло на приладовій панелі. Добре, що вона отримувала задоволення від поїздки. Кому взагалі потрібні дві здорові барабанні перетинки?

Ми почали нашу подорож у Стортфолді: я водила її по місцях, де ми з Віллом зупинялися поїсти, — місцях для пікніків у полях над містом — та по його улюблених лавках навколо замку. Лілі докладала максимум зусиль, щоб приховати, як їй нудно. Ну, якщо чесно, то складно з ентузіазмом ставитися до одноманітних полів, так що я розповіла їй, як Вілл майже не виходив з дому, коли ми познайомились, і як шляхом хитрощів та жорстокості мені вдавалося його кудись витягати.

— Твій батько ненавидів залежати від когось. А піти кудись означало не просто стати від когось залежним, а стати залежним на очах в інших людей.

— Навіть якщо залежним від тебе?

— Навіть від мене.

На мить вона задумалася.

— Мене б теж бісило, якби люди бачили мене в такому стані. Я не люблю навіть, коли мене бачать із мокрим волоссям.

Ми сходили в галерею, де Вілл намагався пояснити мені, чим хороше сучасне мистецтво відрізняється від поганого (я й досі не розумію), і вона кривила морди майже з усього. Ми також зазирнули у винну крамницю, де Вілл примусив мене куштувати різне вино («Ні, Лілі, ми не будемо нічого сьогодні куштувати»), а потім у салон татуювань, де він умовив мене зробити тату. Вона спитала, чи не позичу я їй грошей на тату (і я мало