Читати книгу - "Ігри Немезиди, Джеймс С. А. Корі"

— То й за це тобі дякую, — повторив Еймос. І тут Ерікові очі звузились, а його правиця вигулькнула з-під стола, тримаючи в бойовій готовності короткоцівковий автоматик. Еймоса це вразило, й він навіть трохи запишався своїм другом. Ерік поклав руку на стільницю, не спрямувавши пістолет в Еймоса: не так погроза, як лише засторога.

— Якщо ти прийшов сюди, щоб змусити мене до чогось, то затям: тебе не першого винесуть звідси в мішку.

Еймос трохи глузливо підняв руки догори.

— Я ж навіть без зброї, начальнику. Прийшов просто поговорити.

— То й говори.

— Все, що ти зробив для Лідії, то дуже добре, — сказав Еймос, поволі опускаючи руки, але не зводячи очей зі зброї. — Але ти помиляєшся. Вона не вся померла. Дещо лишилося від неї.

Ерік схилив голову набік, набурмосився.

— Ти про загробне життя чи що?

— Досі живе один старий чоловічок, що любив її і жив із нею, і востаннє поцілував її на добраніч тої ночі, коли їй судилося померти. Є будиночок і садочок троянд, де вони разом працювали. Мо’, й які собаки ще живі там. Бачив фото, але не певен, чи вони ще є.

— Я все ще не тямлю, куди ти хилиш, — мовив Ерік.

Еймос потер великим пальцем кісточку вказівця, підшукуючи потрібні слова. Щось він уже сказав, та чи все як слід продумав, бо як висловиться категоричніш, а Ерік не так його зрозуміє, то вони разом іще розпаляться і спробують повбивати один одного. Тож варто було ще трохи подумати.

— Воно десь так. Хай би той старий тримав дім, поки й помре. Він — то єдине, що вона лишила по собі. Остання часточка її. І хай би він доглядав той дім.

Ерік поклав пістолетика на стільницю й налив собі ще текіли. Відкинувся на спинку крісла, тримаючи келиха правицею. Він не міг би знов підхопити зброю, не розбивши попередньо келиха з трунком, а отже, не зробив би цього швидше, ніж Еймос дотягнувся б до нього. Це був якийсь знак, і Еймос відчув, як напруга відпустила йому м’язи шиї та пліч.

— Я й не здогадувався, що тут буде стільки сентиментальності, — мовив Ерік.

— Не багато що здатне зробити мене сентиментальним, — погодився Еймос. — Та коли стаю таким, то це в мене вже просто пристрасть.

— Тож я почув твоє прохання. А яке буде відшкодування мені? Був я заборгував Лідії дещицю, але ж не маю аніякого боргу перед тим старим задрипанцем. Що я отримаю за його утримання?

Еймос зітхнув і подарував своєму давньому приятелеві сумну посмішку.

— Сказати чесно?

— Чесно.

— А те, що я не вб’ю ані тебе, ані тих двох хлопів, що за дверми. Я не зітру цю організацію на порох, щоб повернути її, але вже з кимсь вдячнішим на чолі.

— Овва! — видихнув Ерік. — От він і вигулькнув.

Мусив Еймос визнати подумки, що Ерік переріс себе на цілу голову. Йому погрожують, а він і не гляне на свою пукавку, що вилежується на стільниці. Й віддав Еймосові своєю версією посмішки — трагічною.

— Хто вигулькнув? — перепитав Еймос.

— Тіммі.

— А, ну, мабуть. Хоча б краще обійтись без цього. Ну, то й яке воно буде, рішення?

— Зберегти дім за тим дідочком — це майже нічого мені не коштуватиме, — сказав Ерік, а тоді похитав головою, мов хотів сам собі заперечити. — Та коли б воно й більше коштувало, я все одно так учинив би. Аби лиш усунути Тіммі геть з моїх вулиць.

— То й ще раз дякую.

Помахом правиці Ерік відкинув ту Еймосову дяку, а тоді підвівся і пройшов до великого офісного екрана, оформленого під вікно. А стрілячка так і лишилася на стільниці, вже геть знехтувана. Еймос це вмить обмізкував, а тоді й зовсім відкинувся на спинку крісла, ще й руки за голову заклав, широко розвівши лікті.

— Цікаво, скажи? — мовив Ерік, показуючи у вікно на щось, чого Еймос ніяк не міг розгледіти. — Усі оті нові обличчя та старі кути. Ніби й стали іншими — а придивитися... Я от змінився, а ти ні.

— Я живу на космічному кораблі й іноді б’юся з інопланетними монстрами, — озвався Еймос, здвигнувши ліктями. — Тож щось таки змінилося.

— Та невже там є щось страшніше за нарколигу на мілині, коли він бачить у тебе свій дозняк? Чи страшніше за вуличного боса, котрий надумав, що це ти зібрав його вершки? — Ерік засміявся й крутнувся, ставши спиною до вікна. — Та це ще не найгірше лайно. Бо що є страшнішого за життя на базовому?

— Та немає, — чемно визнав Еймос.

— Отож ти дістав, що хотів, — уже сухо підсумував Ерік. — Забирайся к такій-перетакій мамі з мого міста, а то відкриється мисливський сезон.

Еймос підвівся. Він усе ще був ближче до пістолета, ніж Ерік. Відчував, як притягує зброя — мов усі сили тяжіння. Він міг би схопити її, вбити Еріка разом із двома вартовими, що за дверми. До кінця дня захопив би чималий шмат Ерікової території і здобув би силу й довіру для захоплення всієї решти. За одну секунду весь цей сценарій прокрутився у його свідомості.

Але натомість лише зігнув великі пальці в кишенях своїх штанів і позадкував до дверей.

— Дякую за пригощення, — мовив він. — А то був забув смак щирої текіли.

— Зараз, як виходитимеш, Тату передасть тобі пару пляшок, — сказав Ерік.

— А хай йому! Несила відмовитись.

— Це добре, що я побачив тебе, — мовив Ерік. А по секундній паузі додав: — А стрілячка була порожня.

— Та ну?

— У тому світлі замасковано башточку зі стрілами, — пояснив Ерік, на мить звівши очі на стелю й коробку штучного освітлення просто над ними. — Отруєні дротики. Хай я скажу умовне слово, й воно повбиває всіх у цім офісі — крім