Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Вар'яти: Вибрана проза 📚 - Українською

Читати книгу - "Вар'яти: Вибрана проза"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Вар'яти: Вибрана проза" автора Богуміл Грабал. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 40 41 42 ... 52
Перейти на сторінку:
як вам, певно, теж відомо, є склад відходів. Коли все ми позамикали, я й кажу пані Шульцовій: «Що би вам, шановна пані, зашкодило, абисьмо так удвійко примостилися з вами он у тій скрині зі старими кістками?». Але вона ураз набурмосилася: «За кого ви мене маєте? Я порядна жінка. Як уже таке має статися, то воліла би скриню з кольоровим металом». Ну, і таким чином…

— Привіз я вам макулатуру, — озвався нарешті пан Боучек.

— Слава Богу! Дійшло до нього! — сказав Гантя.

Шеф виписав квитанцію, тицьнув панові Боучекові до кишені гроші і защіпнув кишеню на ґудзик. Гантя подав Боучекові в руки дишло візочка й пригостив на прощання дружнім штурханом. Унаслідок того пан Боучек, віддаючи в «Туристі» гроші й квитанцію, ні з того ні з сього нагло бовкнув до свого керівника:

— А пішов ти, кундо францувата!

На подвір’я заїхала з радісним галасом пані Рутнерова і відразу почала кричати:

— Бандюги прокляті! Викликають мене до національного комітету і кажуть, що ми, двірники, не можемо більше бути самі по собі, а мусимо також підвищити пильність!

Вона скинула мішок з візка і заторохтіла далі:

— А я до них одразу з отаким писком! Що той фіпцьо меле? Чи ви знаєте, що ми, двірники, були набагато раніше за всі політичні партії?

— Прошу пані, ми тут не самі, — знервувався шеф.

— А що на це той фіпцьо? — поцікавився Гантя.

— Той гівнюх? Та щось там пуркав про якісь риторичні звороти. Але я йому втерла носа!

— То все дуже файно, мамцю, але тихіше… — Шеф уже не тямився від нервів. — Хочете гроші за ті ваші п’ятдесят кеге?

— Нє. Напишіть, що, як двірничка, я виконала свій обов’язок. Може, пошлють мене за це на курорт. Буду принаймні мати з чого тішитися. — Вона вже було заспокоїлась, але не надовго, бо раптом знову вибухнула: — А най то шляк ясний на рівній дорозі трафить! Ще мені там нагадали: «Пані Рутнерова, мусите аґітувати людей на збирання хмелю!». А я на те: «Ще чого! Когось намовлю, а він потім застудиться, заллє 'го шмарклями і я буду винна. Хай кожен відповідає за себе сам!».

Шеф з нещасним виглядом дивився у стелю.

Але Гантя охоче підтримував бесіду.

— Цілком слушно. Зі мною було те саме. Хтів я колись попрацювати довше в робітничому загоні на заводі. Йду та й кажу своєму начальникові, а він утішився, мов дитина. «Прекрасна думка! — каже. — Знаєш що, Гантю? Кинемо гасло, що ти закликаєш усіх брати з тебе приклад». Знімає слухавку і веде далі: «Згодься тільки, а ввечері прочитаєш своє ім’я в газеті…». А я йому на те: «Зараз, зараз, маю ліпшу думку. Дайте до газети такий текст: «Я, завідувач паперового складу, закликаю решту завідувачів, аби за моїм прикладом зголосилися на роботу в копальнях». Тоді мій начальник поклав слухавку і сказав, що я сам собі нашкодив, а він піде в копальню, тільки як прийде до нього черга. Потім побажав мені всього найліпшого на металургійному заводі в Кладно, щоби я добре харчувався і щоби всі ми в бригаді любилися. А ще побажав добре заробляти, не менше двох тисяч на місяць.

— На милість Божу, люди, не верещіть тут, як у полі, — нагадав переляканий шеф.

— Ще чого! — обурилася пані Рутнерова. — Мене всюди люблять винятково за мою щирість. Навіть сказали мені колись, що я, значиться, двірничка, є другою рукою національного комітету. А я їм на те просто в чоло: «І я тою другою рукою шуруватиму сходи, а ви своєю першою збиратимете нагороди?».

Тут задзеленчав телефон. Шеф забіг у контору, а коли вернувся, зловив Гантю і почав ним трусити.

— Ти що знову понавидумував, га? Яких дванадцять котів? Ти нас до криміналу доведеш! Завтра прийдуть з національного комітету ветеринар з гицлем. Бо ніби є така вказівка, що на підприємствах не вільно тримати більше трьох котів. Де ти маєш тих дванадцять коцурів, га?

— Я тільки хтів нашій фірмі рекламу зробити… Збудити інтерес!

— І я можу після цього спокійно спати! — замотав головою шеф.

Пані Рутнерова витерла спітніле чоло.

— У мене один клопіт — пильнувати, аби сходи були вишурувані та щоб лобуряки не швендяли по кам’яниці.

Вона вхопилася за дишло так, що мало не виламала його, а вже в брамі озирнулася:

— Як собі влаштуємо «Під Липою» забаву двірників, то ще прийду до вас. Аби і вас запросити. Свого старого я мало не на смерть затанцювала. Чао!

Пані Рутнерова взяла закрут так стрімко, що аж задні колеса зафуркотіли. А Марженка гладила себе по голові, приказуючи:

— Ох сердешна, сердешна… яке то щастя, що ти маєш місце на цвинтарі…

Близько полудня, коли Гантя випхав з десяток пачок, його охопила туга за букіністичними крамницями. То була одна з його приємностей — кинути до течки кілька книжок, випорпаних у макулатурі, й піти їх продати.

— Марженко, скочу я на ринок подивитися, чи не викинули фазанів.

Ледве встиг він це сказати, як об’явився шеф, і Ганті довелося пригинатися попід його вікнами, аби не попастись йому на очі.

Директор букіністичної крамниці, що на розі вулиці Спаленої і Народного проспекту, був радий його бачити.

— Як ся маєте, пане Гантя?

— Дякую, пане директоре, файно. Відтоді, як став членом австріяцького наукового товариства, я постійно працюю у Конєпруських печерах. Чи знаєте, панове, яка то радість і краса такий-во пліоцен? Або епоха бронзи?

— Ми, здається, не знаємо, чи… — директор окинув оком свій персонал.

— Дайте мені вашу руку, пане директоре, отак… Кожної неділі я повзаю по печерах і крізь лупу досліджую відбитки на камінні, записую розміри, збираю матеріал до ранця. А чи маєте поняття, як то приємно, коли я приношу все це пану професорові Крейчі до музею, а він бере збільшувальне скло, скидає окуляри й урочисто виголошує: «Пане Гантя, дякую вам від імені науки. Мої вітання, бо це є трилобіт СП дріб 1 б!».

— А ми про те ані бум-бум, — сказав директор.

— Це моя слабкість. Замолоду я мав у хаті стільки археологічних скарбів, що аж стіни завалилися. Двома вантажівками вивезли ті знахідки до музею.

— Цікаво, і вам жінка на те нічого не казала?

— Дружина має інші клопоти. Вона колишня спортсменка, вже в 1919 році заснувала в Чехії ручний м’яч. Всі газети тоді про неї

1 ... 40 41 42 ... 52
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Вар'яти: Вибрана проза», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Вар'яти: Вибрана проза"