Книги Українською Мовою » 💛 Публіцистика » Леся Українка. Книги Сивілли, Тамара Гундорова 📚 - Українською

Читати книгу - "Леся Українка. Книги Сивілли, Тамара Гундорова"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Леся Українка. Книги Сивілли" автора Тамара Гундорова. Жанр книги: 💛 Публіцистика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 40 41 42 ... 70
Перейти на сторінку:
на якому вироюється особлива довіра між жінками. Тут, у Чернівцях, виникає їхня близькість, народжуються довірчі бесіди про те, що дозволено жінці, й що — чоловікові, зринають приватно-інтимні називання «хтось» й «хтосічок», «когось біленького» і «когось чорненького», тут зав’язується щире спілкування, з’являються «поза втомлених коней» і гіпнотичні «паси» та масажі, якими подруги знімають одна в одної напади істерії. Ці масажні «паси» — погладжування, постукування, розтирання — Леся Українка передає графічно хвилястими лініями, рисками та крапками у своїх листах. «Ми дуже звикли одна до одної і так нам добре було разом», — зізнається вона кузинці Аріадні [95, с. 263].

Перебування в Чернівцях повертає Лесі Українці сили й гумор. Подруги запрошують Маковея (його вони називають між собою «ведмедем») на «циганську музику», підписуються «хтось і ще хтось»: «Хтось і ще хтось подає комусь до відомости, що йдуть в середу ввечорі по 8-й на циганську музику. Як хтось має непримушену медвежу волю, то там буде. До побачення» [95, с. 279].

Вони діляться творчими планами й читають одна одній свої твори, а Кобилянська навіть переписує для подруги чернетку народженої в Мінську драматичної поеми «Одержима» (Леся називає її в листуванні «Міріам», а також однією зі своїх «дітей»). Згодом Лариса Косач вибирається разом із Климентом Квіткою на води до Буркута й звідти пише товаришці, що їй бракує їхніх розмов («хтось любить балакати з кимсь довго, хтось знає»), що живе, відновлюючи сили, «як ростина»: «Живиться та спить переважно, читає мало, пише ще менше, <…> Міріам ще не зачіпав, хай полежить. Драми скульпторної теж не зачіпав» [95, с. 303] (ідеться про драматичну поему «У пущі», над якою письменниця працювала вже кілька років і про яку, очевидно, розповідала Кобилянській). Водночас Леся Українка підтримує Ольгу в момент сумнівів і розчарувань, запевняючи, що «розуміє когось і через те і жалує когось дуже і зовсім не жалує», бо впевнена, що та має силу ходити по «гострім камінні» й зможе перейти по ньому до «чогось високого, до вищого, ніж звичайно можна дійти рівними та гладкими стежками» [95, с. 303]. Згадуючи, як несамовито Кобилянська писала свою новелу в останні дні перед виїздом із Чернівців, запевняє подругу, що коли хтось так може робити, то «хтось багато може і буде могти, і не загине, а зірве собі золоту зірку з неба і цвіт папороті з землі і буде знати те, чого багато-багато инших людей не знають» [95, с. 303].

Дружба цих жінок перейнята відвертістю й довірою. «Хтось когось дуже любить», — пише Леся Українка [95, с. 303]. Ідеться не лише про особливу форму стосунків між жінками, але й про взаємини з чоловіками, Осипом Маковеєм та Климентом Квіткою (з останнім вона сходиться ближче під час буковинської подорожі). Торкаючись взаємин Кобилянської з Маковеєм, Леся Українка в листі переконує подругу в тому, що немає ніякого приниження, коли жінка першою говорить про свої почуття до чоловіка, як це зробила Кобилянська. Лист, у якому Ольга фактично освідчилася й запропонувала себе за дружину Маковеєві, ймовірно, і був написаний під впливом щирих розмов із товаришкою. «Нехай хтось не катує себе і не вважає пониженим. Чим понижився він? що посьмів виступити з етикети? що сказав одважне, щире слово? що вийшов з пассивної ролі і схотів рішити свою долю сам з риском зламати її? що тут низького? чі він чий вік занапастив? Чі він когось одурив? чі він кого “каптував”? чі він собі “партию” вишукував?» — заспокоює Леся Українка подругу [95, с. 306–307]. Вона, очевидно, знає ситуацію в подробицях. Не отримуючи тривалий час відповіді від Маковея, Кобилянська відписує товаришці, і в листі картає себе за «неміч» і називає «подлою», а водночас почувається ображеною і хоче втекти до Відня, щоб там страждати. Леся Українка натомість переконує, що до Відня варто поїхати, але тільки не для страждання, а щоб дістати нові враження й інтереси. Вона з власного досвіду знає, що таке мужність, і тому навчає Кобилянську: «Хтось не з подлої маси скований, а з благородної, і через те мусить від огню гартуватись, а не ломитись» [95, с. 306]. «Хтось мусить мати одвагу до життя», бо нікого не втратив навіки, як вона сама, і «як хтось стане високо-високо на горі, то звідти йому всі ведмеді здадуться малими» [95, с. 307]. Окрім того, «квітка з папороті», як вона називає Кобилянську, занадто незвична рослина для всіх, а для людей буденних і прагматичних a la «ведмідь» — не зовсім зрозуміла.

У спілкуванні двох жінок складається особлива мова й особлива форма розмови, суголосна розмові «з душею своєю» й пов’язана з винятковою атмосферою довірливості та близького (навіть тілесного) контакту. Леся Українка зізнається, що звична мова, як «чорне по білому», нездатна передати почуття: у ній «нема тону, нема жесту, нема мовчання» [95, с. 307]. Такою була не лише мова щоденного спілкування, але й та традиція оповіді, яка домінувала в письменстві. У листуванні товаришок-літераторок натомість витворюється нова мова й народжується нове — жіноче — письмо, де слова зливаються з жестами, пов’язуються з тілесністю, вбирають мовчання, здобувають свій емоційний ритм і захоплюють усю істоту. Ідеться також про особливе спілкування й розуміння без слів, або «навіть мовчання у двох, сам на сам» [95, с. 346]. Ідеальною комунікацією стають напівінтимні розмови двох подруг. Леся Українка зізнається, що описати свої думки й почуття їй досить важко й буде «не зовсім зрозуміло, а як хтось комусь буде казати в живі очі живим словом, то хтось його зараз порозуміє» [95, с. 313]. «Хтось» дуже часто «про когось думав і хотів з кимсь говорити, — зізнається вона, — найбільше так, щоб сісти на-пів розібраним на чиєсь ліжко, як лежить вже в хусточці під ковдрою і трошки хоче спати, а трошки не хоче, і має чорні очі з золотими искорками. Аби хтось знав, що і комусь (білому) треба, щоб хтось його душу підтримав, бо чиясь душа часто буває дуже прибита, хоч і не тим, чим була раніше, а чимсь ширшим, та зате й важчим…» [95, с. 313].

Питання про «жіночу культуру» стає досить актуальним, зокрема у зв’язку з поширенням феміністичного руху. Так, Ґеорґ Зіммель у статті «Жіноча культура» (1911) порушив питання про внесок жінок у культурну царину, оскільки, як він зауважує, об’єктивний зміст цієї галузі переважно асоціюється зі внеском чоловіків і має чоловічий характер. Зіммель дотримується есенціалістського уявлення про культурну спроможність статей, закорінену в природних властивостях. Чоловіки, на його думку, мають більшу схильність до об’єктивації своїх цілей і відділяють професійну діяльність від особистісного

1 ... 40 41 42 ... 70
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Леся Українка. Книги Сивілли, Тамара Гундорова», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Леся Українка. Книги Сивілли, Тамара Гундорова"