Читати книгу - "Леся Українка. Книги Сивілли, Тамара Гундорова"

буття, натомість жінки не здатні до цілковитої об’єктивації своїх цілей, позбавлені персонального чуття. За словами німецького філософа, у жінок «периферія тісніше пов’язана з центром, частини більше відповідають цілому, ніж це властиво чоловічій натурі» [45, с. 237]. Відтак жінки звичайно сильніше повністю віддаються своєму захопленню чи заняттю. Зіммель прагне визначити ті сфери культури, де така властивість жінок могла б дати плоди, і називає, зокрема, мистецтво і вчителювання. Звичайно, таке уявлення про «жіночу культуру» є дискримінаційним, однак фактом лишається те, що присутність жінок у культурі та їхній внесок у культуру поволі стають предметом обговорення на початку XX століття. До того ж так звана суб’єктивність також визнається культурною цінністю в епоху, яку зазвичай називають модерною.

Власне, і персональна жіноча дружба, і художня творчість Лесі Українки та Ольги Кобилянської засвідчують актуальність і культуротворчу спроможність авторок-жінок. Уплітаючи чимало суб’єктивних і навіть інтимних моментів, переосмислюючи світові теми й сюжети, які зазвичай асоціювалися з «чоловічою» культурою, даючи право голосу жінці в історії та культурі, вони творять таку «жіночу культуру», яка виходить за межі біологічної, як твердив Зіммель, спроможності статей і постає культурним феноменом. Така формула «жіночої культури» виявляється суголосною високій культурі модернізму, зорієнтованій не лише на творення культурних об’єктів, але й на суб’єктивні цінності та розширення сфери індивідуальної та соціальної чуттєвості. Формула стосунків двох жінок існує в рамках інтимного особистого зв’язку, який можна назвати еротичним. У листах «хтось» зізнається, що «когось чорненького і дорогенького дуже цілує й пасами злегенька гладить»; «хтось і тепер і завжді однаково когось любить і хоче комусь “неба прихилити”», але листи не можуть передати, «як думає про когось, як любить когось» [95, с. 346]. Усе їхнє спілкування в цей час пронизане духовною близькістю і чуттєвістю. Леся, повернувшись до Києва, мріє бути разом із подругою: «Ліг би собі коло когось, наводив би на когось пасси, може б мало що говорив, а про те більше б сказав, ніж в сьому недотепному листі» [95, с. 346].

Питання про таку форму «лесбійської фантазії» чи лесбійської любові двох подруг стосується не лише мови, але й тілесності. У листах Лесі Українки багато згадок про тілесні доторки й «паси», якими обмінюються подруги. «Хтось когось хотів би поцілувати, і погладити, і багато чогось сказати, і багато подивитися, і багато подумати…» — читаємо в листі від 1–2 січня 1902 року [95, с. 364]. Можна було б вважати ці згадки суто риторичними фігурами мовлення, однак варто пошукати ключі до таких висловів, наприклад, у творах Кобилянської. На жаль, за винятком кількох, послання її до Лесі Українки не збереглися. В усякому разі, Олена Пчілка, відгукуючись на листи співчуття від Кобилянської, писала через кілька місяців після смерті доньки: «Ваші палкі, гарячі слова співчуття й гіркого жалю за нещасливою Лесею діймають мене до глибини душі. Так, я знаю, що Ви не тільки поважали її як талановиту письменницю, а й любили її особисто. Вона теж любила Вас дуже, між Вами була справді якась духовна спорідненість. Здавалось мені, що з перших днів особистої знайомості Ви обидві зійшлися близько надовше» [59, с. 281].

В автобіографічному оповіданні Кобилянської «Доля», розповідаючи про свої почуття до професора (прототипом якого, можливо, є Маковей), героїня Марія зізнається, що про них не казали вголос, між нею й коханим стало мовчання, однак і мовчання «багато говорило. Часом більше, ніж слова». Зокрема «промовляли» дотики. Отже, у мріях Марія уявно «пестила» професора: «Дуже несміливо. Він сидів у себе в хаті, щось писав. А вона прийшла потихенько-потихенько ззаду і діткнулася (се Morgenseele[54] робила) устами волоссячка його там, де воно на шию спадало і ковнірця дотикалося… Він усміхнувся, нічого не сказав медвідь, він був “gut”[55]» [49, с. 396]. Кобилянська у художніх творах не оминає еротичних фантазій, де тілесні доторки й почуття зливаються, і часто передає їх музичними сугестіями (як в оповіданнях «Impromptu phantasie» чи «Valse melancolique»[56]). Листування з Лесею Українкою, яка також називала її «поранковою душею» (Morgenseele), як і Марія свого професора, поєднує психологічну сугестію та еротику.

У листі Лесі Українки від 15 (2) серпня 1901 року живо відтворено гіпнотично-сугестивну атмосферу інтимних зустрічей і розмов із товаришкою: «А якби тепер тут був хтось тай ще хтось, вони пішли б разом над Черемош, от таки зараз у сю темну-темну ніч і слухали б, як вода шумить і дивились би, як зорі побиваються крізь темні хмари, і згадали б мовчки, не говорячи слова, все найгірше і все найкраще з свого життя, погляди й руки стрівались би в темряві і було б так тихо-тихо, дарма що річка шуміла б… а потім хтось вернув би до хати вже менше смутний. <…> чі хтось чує, як його хтось любить? хтось його так високо ставить в думці своїй і так заздро боронить від всього, що може вразити чі образити. Нехай хтось не зневажає себе, нехай хтось плаче, коли йому тяжко, але нехай не катує себе, бо комусь иншому болить від того, дуже болить… Ні, ні, хтось тілько зробить пасси дуже-дуже ніжно і не буде вже нічого казати, а хтось і так буде знати чиїсь думки» [95, с. 307].

Климент Васильович Квітка, чоловік Лариси Косач (Лесі Українки)

Перебравшись із Чернівців до Кімполунга, згодом перебуваючи на лікуванні в горах, Леся Українка поволі відживає й у листах до Кобилянської жартує та зізнається, що «тут когось дуже часто згадують, встаючи й лягаючи, на самоті і вдвох і втрьох» [95, с. 262]. У горах жінку супроводжує її новий товариш Климент Квітка — 21-річний студент юридичного факультету Київського університету, з яким вона познайомилася ще в Києві. Квітка вибирався на лікування до Швейцарії, однак затримався на Буковині. Їхнє спілкування викликає закиди з боку родини, і в листі до батька Леся досить роздратовано коментує: «Мені дуже дивно, що ти пишеш мені “не удерживай Квитку, пусть ѣдет в Швейцарію”. Коли се я кого удержую? і чого б я мала удержувать в даннім разі? Се зовсім залежить від його волі і потреби, куди йому їхати, а куди ні, і я нічого йому радити не буду. Не бачу теж причини, чого б я мала забороняти йому бути там де я <…> Тілько ж я нікого не удерживаю, але й не проганяю нікого без причини, кажу се просто і прошу не сердитись за се, — я держусь у цій справі нейтрально, бо инакше не вмію.