Читати книгу - "Леся Українка. Книги Сивілли, Тамара Гундорова"

Братерське спілкування з Квіткою, однак, не є таким довірливим та інтимним, як із Кобилянською, і Леся прагне жіночого товариства. Вона пише, повертаючись із Буркута 6 вересня 1901 року: «Та й хочеться комусь із кимось про де-що по-щирости поговорити, бо хоч хтось з п. Квіткою тепер великий приятель і відноситься до нього по братерськи, а таки не на всі теми може з ним говорити, бо декотрі теми п. Квітку, як чоловіка нервового, могли би занадто зіритувати, а декотрі може зрозуміти тільки жінка і то такого віку, як хтось тай ще хтось, бо дуже молоденькі ще (на своє щастя) не все розуміють» [95, с. 313].

Дещо пізніше, уже після буковинської поїздки, Леся Українка писатиме Кобилянській, що не певна щодо «форми чи формули» їхньої близькості з Квіткою, але певна, що вони потрібні одне одному, і сподівається на розуміння подруги: «Мій хтосічок знає, що хтось завжді тримався добре з “Квіточкою”, але тепер тримається ще ліпше і тепер уже “Квіточка” зовсім не може без когось жити та і хтось близько того. Чи то зле, чи то добре, то кожний собі може думати як хоче, але вже воно так. Я не знаю, яка буде форма чи формула наших відносин, але одно певне, що будемо старатись якнайменше бути нарізно один від одного і якнайбільше помагати одно одному, — се головне в наших відносинах, а все решта другорядне. Може, не кожний повірив би мені на такі слова, але хтось мені повірить, я знаю» [96, с. 184].

Дізнавшись про шлюб Лесі Українки з Квіткою, Кобилянська вітає подругу й дякує за те, що «хтосічок любенький саме так, а не інакше, собі поступив, і є тепер п[анею] “Квіточкою”. Слава Богу, що суть ще люди на світі, і з ними та свята і велика сила, котру звемо любовію, і що її ніщо не може вбити». І додає: «Хтось аж знов починає вірити в “силу любові”» [61, с. 146, 147].

У листах літа 1901 року до Кобилянської Леся Українка щира перед подругою та водночас твереза, немов старша сестра, котра розраджує в хвилини сумнівів. Вона мовить про її особливий дар піднестися на вершини духу, подалі від юрби й буденщини, бо «хтось не з подлої маси скований, а з благородної» [95, с. 306]. «Все минеться, одна правда зостанеться», — заспокоює вона Кобилянську після того, як Маковей відповів, що їх можуть поєднувати лише дружні відносини й він не бачить її своєю дружиною. «Не всі мають те, що хтось має, хтось має іскру в серці, огонь в душі, се може не дає щастя, але дає щось більше і вище від щастя, щось таке, чому назви нема в людській мові. Правда ж? правда?» — втішає Леся Українка подругу [95, с. 307]. Так, розраджуючи, вона протиставляє буденне «щастя» тому, «чому нема назви в людській мові», апелюючи до особливої форми «вищого» за буденне щастя буття. Ідеться про новий тип людей — «вищих», чиє буття нагадує Заратустрине й позначене пориванням вверх, у безмежність, угору, «куди нетілько ведмеді не заходять, а навіть орли не залітають»; там може бути холодно і самотньо, але стрінуться й «инші гірські подорожні і розпалять всі вкупі ватру велику і будуть з неї искри на всю Україну» [70, с. 57]. Так письменниця формулює ідею модерністської «високої» культури, зараховуючи свою товаришку і себе до її творців. Це той модус буття і та модель спілкування, що їх пізніше Леся Українка опоетизує в образі Мавки в «Лісовій пісні».

У «Лісовій пісні» побачимо й відгомін важливого для обох жінок мотиву честі-безчестя та «вільної» любові. Цілком природно, що минулого літа Мавка кохалася з Перелесником, і також природно, що вона перша запитує Лукаша «Чи гарна ж я тобі?», руйнуючи тим самим приписи традиційної моральної «скромності». Еротизмом перейнята вся перша частина «Лісової пісні»: тут про шлюб «солов’ї весільним співом дзвонять», а Лукаш, який «не любився ні з ким ще зроду», приймає Мавчині «любощі такі солодкі». З погляду ж традиційної моралі, яку уособлює Лукашева мати, Мавка «накинулася» хлопцеві — так розцінює жінка «вільність» лісовички. Природність і рівність стосунків жінки й чоловіка, що їх сповідує Мавка, зближують драму-феєрію з ідеєю жіночої свободи, яку практикували у власному житті обидві письменниці, а слово «накинулася» прямо відсилає до стосунків Кобилянської з Маковеєм.

«Іскра в серці», «огонь в душі» — ці фрази з листа Лесі Українки 1901 року до Кобилянської дістануть фінальне відлуння в Мавчиному зізнанні «Я в серці маю те, що не вмирає». Мавка загалом уособлює той ідеальний тип любові-як-розуміння, який склався в стосунках Лесі Українки та Ольги Кобилянської. Саме любов, яка спрямована на відкриття «душі», символізована перетворенням Мавки на ідеальну сутність, де зникає тілесність, натомість народжується «душа». У процесі таких трансформацій виникає ідеальна форма спілкування — неопосередкована розмова споріднених «душ», що перетворюється на мовчання-розуміння, як у спілкуванні двох подруг. Така комунікативна утопія «Лісової пісні» — герменевтична, спрямована на повне взаємне розуміння-вслухання. Ця утопія має жіноче підложжя і, як у Платона, стає шляхом до пізнання вищого буття.

Так дружба-любов двох подруг сублімується в «Лісовій пісні», а образ Кобилянської відлунює в багатьох жіночих постатях письменниці: Кассандрі, Долорес, Йоганні, Хадіджі, Мавці. Естетична сублімація жіночої дружби й лесбійської любові є загалом прикметою епохи модернізму: подібно народжується «Орландо» Вірджинії Вулф, що відбиває її зв’язки з Вітою Секвілл-Вест, «Автобіографія Еліс Б. Токлас» Ґертруди Стайн, яка виростає з любовних стосунків із Еліс Токлас, чи «Повість про Сонічку» Марини Цвєтаєвої, що відсилає до її стосунків із Софією Голідей.

Основою ідеальної комунікації в листуванні подруг стає творення нової мови. Винайдення називань «хтось», «хтосічок», «хтось біленький» і «хтось чорненький» не означає лише інфантильність у їхніх стосунках. Так твориться інтимний жіночий дискурс, дестабілізується граматика й формується нова ідентичність, зокрема й гендерна. Жінки переборюють стереотипи, приміряють чоловічі ролі, витворюють власну фемінну форму спілкування, що є не чим іншим, як культурною моделлю існування. Вони також спростовують слова Ніцшевого Заратустри, що «ще не здатні жінки до дружби — вони й досі ще кішки й пташки. Або ж, у кращому разі, корови» [70, с. 57]. Так німецький філософ говорив