Читати книгу - "Леся Українка. Книги Сивілли, Тамара Гундорова"

Експеримент українських жінок-письменниць у творенні «вищої» культури цілком природний у контексті модерністської епохи та гендерних експериментів нової літератури. Вірджинія Вулф писала про гендерну інверсію статі в псевдобіографії «Орландо» (1928), де головний характер до тридцяти років ідентифікує себе як чоловіка, а після — як жінку. Тим самим вона дестабілізувала й перевертала традиційні в літературі уявлення про сталу ідентичність і суб’єктивність. Письменниця також зізнавалася, що прагнула змінити сам тип оповідання, підмінюючи акцію суб’єктивними мріяннями й тим стверджуючи інакший, ніж у текстах, написаних чоловіками-авторами, спосіб творення характеру.

Важливу роль відіграє в жіночій літературі й тема сексуальності. Ще до близького знайомства з Кобилянською у «Блакитній троянді» (1896) Леся Українка змалювала спробу героїні відмовитися від сексуальності та втекти в ідеальну рицарську любов «блакитної троянди». Кобилянська, зі свого боку, одну зі своїх іпостасей ототожнювала, зокрема в листах до Маковея, з невагомою і безстатевою «душею». Скидалося на те, що письменниця захищалася й навіть відмовлялася від фізіологічного потрактування дружби. Вона писала до Маковея: «Переймім (яко говорили ми собі з Лесею) на хвильку позу утомлених коней, а потім запалім собі теплом нашої душі ватру і гріймося. Як огріємось, полетимо високо-високо! Там не будем самі. Знайдем товаришів» [53, с. 490]. Ці слова не лише відтворюють фрази з листа Лесі Українки, якими та заспокоювала подругу: «Тяжке то слово: я можу все витримати, але нехай хтось скаже його собі, так як і ще хтось казав у подібних обставинах, а потім хай розмахне крилами і злетить у гору, куди не тілько ведмеді не заходять, а навіть орли не залітають <…>» [95, с. 306]. Вони також відсилають до платонічної концепції любові, нагадуючи про дружбу-любов і любовний порив, який у Платона порівнюється з кіньми та візничим, і говорять про піднесення «душі» до вищого буття, яке в інтерпретації Лесі Українки співвідноситься з пориванням ins Blau hinein, себто в невідомість.

На початку 1902 року листування Лесі Українки з Ольгою Кобилянською дещо втрачає інтимність і напруження, навіть пробивається певна незручність і штучність, коли Леся допитується: «Що ж там хтось дорогенький за новельку пише? Чом хоч не скаже комусь, на яку тему? Чи плагіату боїться» [95, с. 363]. Приблизно в цей час у листі до сестри вона розмірковує про природу любові й урешті-решт визнає, що «в кожному почутті єсть іще щось недослідиме, un je ne sais quoi[57] і то власне теє “щось” дає барву цілому почуттю» [95, с. 373]. Її думки все частіше звертаються до Квітки, а в стосунках із Кобилянською дедалі більше проявляється не так еротичний, як дружній настрій. Зрештою, листування подруг то стихає, то розгорається знову. У 1902 році, перебуваючи в Сан-Ремо, Леся Українка планує спільну подорож до Криму, а наступного року сама ненадовго приїздить у Чернівці.

Любовний епізод відходить у минуле, але резонування «душ» стане мотивом їхнього художнього діалогу у формі обміну новелами «Сліпець» — у варіантах Лесі Українки й Кобилянської. Навесні 1902 року Кобилянська напише нарис під такою назвою, і він засвідчить її глибоку тугу й одинокість. Можна відчитати в ньому й прямі відсилання до недавнього спільного побуту двох подруг. Зберігся авторський коментар до «Сліпця», де згадуються «добрі товаришки», що «мешкають на Новім світі, і мають в себе в городі добрі груші вліті!» [50, с. 347]. У нарисі йдеться про сліпця, що в лікарні перебував із «другим таким темним, як я».

«Нам було добре, як нас разом лишали.

— Бачиш хоч дрібочку сонця? — питав я іноді нещасного товариша свого.

— Ні, — каже він.

— А ти?

— І я ні.

По тому наставало мовчання. Наші душі піднімалися в нас і потопали одна в другу обопільно.

І чому ж було нам у нашім горі вдвох добре?» — подумки звертався сліпець до товариша [52, с. 344]. Коли ж той залишає лікарню й виходить на волю, величезна туга й самотність огортають сліпця. Єдиним співрозмовником стає його власна «душа», і він поринає «в глибінь своєї душі»:

«Вона настільки глибока, як тепер темна. Настільки смутна, як очі мої. А я розкриваю очі свої перед вами, товариші мої. І ви мене видите — а от я вас не виджу! Вже я вас не виджу, і доки життя і віку мого, я вас більше видіти не буду. І добре мені з тим, товариші мої, що я вас — слухайте — ніколи, ніколи в житті видіти не буду…

Сонцю лиш мої очі нездатні, але ви, товариші мої — ви ані душі моїй, ані очам моїм правдою ніколи не світили» [52, с. 345].

Окрім дещо манірної символістської образності й теми самотності, прикметними в цьому самооголенні почуттів, є апеляція до «душі» й акт прощання з товаришем, що, імовірно, відсилає до певного розчарування й охолодження, яке з’являється в стосунках між подругами. Леся Українка, очевидно, відчувала це й перепрошувала в листах восени 1901 року, що «пише якось так блідо, апатично», турбувалася, чи хтось «не дуже гнівається на когось, чи не вважає когось за “подлого”». «Хтось дуже сього боїться, так боїться, що аж плакати хоче», — писала вона. Отримавши рукопис «Сліпця» від Кобилянської, вона не втримується й пише до пари свій нарис-pendant[58] «Сліпець» і надсилає його товаришці, засвідчуючи, що «хтось думає, що зрозумів» смисл послання. «Хоч ведмідь “Сліпця” не зрозумів, — пише вона, — то ще то не значить, аби й ніхто не міг зрозуміти. Хтось думає, що зрозумів, а як зрозумів, то видко з нарису-pendant, що тут приложений до листа» [95, с. 434–435]. Власне, ідеться про те, як розуміти текст, у якому зашифровано їхню близькість.

Як motto[59] до «Сліпця» Лесі Українки служать слова «Душі ніхто не бачить, а чує — не кожний» [91, с. 198]. У відповідь на однойменний образок Кобилянської письменниця надає слово одинокому хворому — тому товаришу, про якого згадує Ольга. Він не розуміє, є видющим чи сліпим, і, потрапивши до шпиталю, зустрічається там зі сліпою дитиною й сестрою милосердя. Зрештою зізнається, що спілкування з ними вилікувало його. Відгомони реальної історії прочитуються досить легко, зокрема апеляція як до самої Кобилянської, так і до «татарської дитини» — Євгенії Пігуляк, з якою вони подружилися в Чернівцях. «Сестро моя, як мені було добре з тобою! Ти вигоїла в мені все, що тільки в силі людській було вигоїти. Ти і тая гнівна та добра дитина вернули мене коли не