Читати книгу - "Твоє ім'я, Ксандер Демір"

Я посміхнулась, спостерігаючи за ним. Він, і дійсно, виглядав стомленим, але водночас щасливим. Я занадто добре знала Адама, принаймні раніше. Навіть за цією своєю грою, що його втомлюють веселощі Артема та Софії, він все одно, безмежно любив це.

— Та годі тобі! — Артем підійшов до свого друга, гучно ляснувши його по плечу. — Було весело!

— Ще раз ти мене вдариш, Артеме, — крізь зуби промовив Адам, заплющивши очі. — Я терплю тебе сімнадцять років, Голда! Вісімнадцятий буде останнім.

— О, так. Поговори!

Артем засміявся та вмить відскочив до своєї дружини, говорячи їй щось приємне на вухо, від чого Ната розквітала з кожного секундою. А потім вони разом вийшли на двір.

Мені стало ніяково спостерігати за їхньою милою парою, тому відвернулась до Адама знову. Схоже, він був не готовий до цього і почав різко оглядатись по сторонах, немов загубив щось.

— Софіє, — крикнув він, знову зустрівшись з моїм поглядом. — Софія, ти загубилась по дорозі?

— Я тут! Тут!

Вона нарешті підійшла до свого батька, тримаючи Пінкі на руках. Неможливо було не помітити його новий ошийник та набагато свіжіший вигляд.

— Привіт усім, — привіталась Софія, зустрівшись поглядами.

— Привіт. Як справи? — запитала я, посміхнувшись.

— Супер. Ми були у ветеринара. Пінкі здоровий, але ми зробили йому профілактичні щеплення, а також придбали усе необхідне малому, — з посмішкою відповіла дівчинка, продовжуючи голубити свого цуцика.

— Я не думав, що мисочки та пелюшки такі дорогі, — додав Адам, хитаючи головою. — Памперси менше коштували.

— Тато! — буркнула Софія, штовхнувши Адама вбік.

— Що? — він засміявся, обійнявши доньку однією рукою. — Я жартую. Софія просто ходила одразу у ліжко, і памперси їй не потрібні були.

— Тато! — знову крикнула Софія, і знову вдарила Адама, проте той встиг вчасно втекти до себе в кімнату. — Він жартує! — додала дівчинка, дивлячись на мене. Її щоки злегка почервоніли, але вона посміхалася.

— Я занадто добре знаю твого батька, Софо, — я подарувала їй свою посмішку, кивнувши. — Все добре.

Софія присіла біля мене, і я відчула її теплоту та енергію, яка передавалася через мить спокою. Вона погладила Пінкі по голівці, а я не могла стримати посмішки, спостерігаючи за їхньою взаємодією. Маленький цуцик був щасливий, піднімаючи свої великі очі до Софії, мовби дякуючи їй за порятунок.

— Він такий милий, — сказала я, злегка погладжуючи Пінкі за вушком. — Ти зробила велику справу, Софіє.

— Дякую. Він тепер частина нашої родини, — вона поглянула на мене зі щирою радістю. — Ти також частина нашої родини, Меліссо.

Ці слова проникли в саме серце, мов теплий промінь сонця, зігріваючи мене зсередини. В цей момент я відчула теплоту і гармонію, яка заповнила дім. Попри всі труднощі, які ми пережили останнім часом, ці миті щастя та єднання з близькими надавали сили та віри, що все налагодиться.

— Дякую, Софіє, — я обійняла дівчинку, вперше посміхаючись так широко за увесь день. — Мені надзвичайно приємно це чути.

Ми сиділи в обіймах, і цей момент здавався вічністю. Софія міцно притискала до себе Пінкі, а його маленькі очі випромінювали невимовну вдячність і довіру. Цуцик вже став частиною нашого життя, принісши з собою нові емоції та сподівання.

— Чому тут так гучно?

Я повернула голову, зустрічаючись з незадоволеним виразом обличчя свого чоловіка. Руслан стояв на порозі кімнати, скептично дивлячись на пса, якого тримала Софія, а потім на мене.

— Ти знайомий з Пінкі? — радісно запитала дівчинка, показуючи йому свого нового друга.

— Ні. Я не люблю тварин, — байдуже відповів Руслан та знову закрився у нашій кімнаті.

Його слова прорізали радісну атмосферу, наче ніж. Відчуття гармонії, яке щойно наповнювало дім, зникло, залишивши по собі гіркий присмак розчарування. Я поглянула на Софію, її очі вже не світилися тією безтурботною радістю, що була кілька хвилин тому. Мені захотілося зробити щось, щоб повернути усмішку на її обличчя.

— Не звертай на нього уваги, — сказала я, намагаючись зберегти оптимізм у голосі. — Руслан просто втомився.

Софія злегка кивнула, хоча я бачила, що її трохи засмутили слова Руслана. Вона обережно опустила Пінкі на підлогу, і цуцик відразу почав досліджувати нову територію, бігаючи з кутка в куток.

— Зробімо так, щоб нашому новому другу тут сподобалось, — запропонувала я, намагаючись відволікти дівчинку від неприємного інциденту.

— Добре, — погодилася вона, посміхаючись трохи невпевнено.

Ми почали разом розставляти мисочки для їжі й води, готуючи місце для сну для Пінкі. Софія швидко забула про прикрий момент, захопившись облаштуванням нового дому для свого улюбленця. Я спостерігала за нею і не могла не радіти з того, як швидко вона знаходить радість у простих речах. Її енергія та оптимізм нагадали мені про те, що іноді треба просто зосередитися на теперішньому і насолоджуватися моментом, наперекір всьому.

Пінкі, здавалося, розумів, що це його новий дім. Він обнюхував усе навколо, весело махаючи хвостом. Софія сміялася, коли цуцик почав гратися з її шнурками, і я приєдналася до неї в цьому безтурботному сміху. Момент був сповнений щирих емоцій, і я відчула, як напруга поступово розчиняється.

Після того, як ми закінчили облаштування для Пінкі, я поглянула на Софію і побачила, що вона знову щаслива. Її очі світилися радістю, і це було найважливішим для мене. Незважаючи на все, що сталося, ми знайшли спосіб повернути радість у цей дім.

— Думаю, Пінкі дуже щасливий, що знайшов такий люблячий дім, — сказала я, обіймаючи Софію.

— Я теж так думаю, — впевнено заявила вона, глянувши на мене. — Знаєш, ти крута, Меліссо.

Я засміялась, почувши її слова.

— Я справді так вважаю! І тепер розумію тата, — вона загадково посміхнулась, але одразу ж замовкла, побачивши біля нас Адама.

— Ви вже все встигли зробити самі? — здивовано запитав він, оглядаючи навколо.