Читати книгу - "Твоє ім'я, Ксандер Демір"

Мелісса Корець

Руслан повернувся аж під ніч, і він нього несло легким алкоголем. Проте, на питання, чи він пив, він відповів ні, лише квас. Це було доволі дивно, адже будь-який хмільний напій Руслан терпіти не може. Особливо його аромат. Я вирішила не діставати чоловіка іншими питаннями, де він був так довго та, що робив, тому просто лягла спати. Власне, як і він. Однак, питання все одно повертались в мої думки надто часто та багато.

— Добрий ранок, — привітався Руслан, зайшовши до нашої кімнати. — Ти ще досі спиш?

— Привіт, — я потягнулась та припіднялась на лікті. — Вже ні.

Хоч чоловік і відвернувся, але я все одно помітила, як він закотив свої очі..

— Щось не так? — запитала я, не думаючи.

— Що, вибач?

— В тебе щось трапилось? Щось не так? — повторила я, остаточно підіймаючись з ліжка. Я підійшла до Руслана та обережно поклала долоню йому на спину.

— Все гаразд, Меліссо, — байдуже відповів він, і я відчула як напружились його м’язи. — Я просто втомився вчора. Занадто багато роботи впало знову.

— Щось не так на виробництві?

Я намагалась притулитись до свого чоловіка, однак він знову відійшов від мене та ліг на ліжко. Щось не так? Утім, я вирішила більше не запитувати.

— Просто навантаження виросло, а люди не справляються, — він видихнув, заплющуючи свої очі. — А в тебе що було цікавого вчора? Ми так і не встигли поговорити.

— Ми весь день провели граючи у настільні ігри, — відповіла я, намагаючись звучати якомога щиро, попри свій зіпсований настрій. — А ввечері Софія принесла якогось цуцика та вмовляла Адама взяти його до себе.

— І що Адам? — я помітила як Руслан розплющив очі та тепер вже дивився на мене. — Сподіваюсь, відмовив малій?

— Чому він мусив відмовити доньці?

Я сіла на тумбу, що стояла напроти ліжка, аби бачити чоловіка краще.

— Це брудний пес, у якого можуть бути різні болячки. Чи вони хочуть потім витратити усі гроші на ліки собі?

Його голос був роздратований, немов це я його прийшла вмовляти взяти того цуцика.

— Руслане, це маленький цуцик, у якого нікого немає, — прошепотіла я, продовжуючи дивитись чоловікові у вічі. — Чому ти такий злий?

— Злий? — мало не викрикнув він. — Меліссо, як ти не розумієш? Це тварина, яка жила та їла бозна-що! — він видихнув, хитаючи головою. — І тепер вона в цьому будинку, так?

— Так. Адам дозволив взяти цуцика, і сьогодні вони поїхали до ветеринара.

Сказала та піднялась на ноги. Потрібно почати приводити себе до ладу. Руслан не сказав більше ні слова. Однак одна його присутність занадто сильно дратувала.

— Привіт, — тихо сказала я, зайшовши до кухні. — Думала, ти в себе..

— Привіт, — Ната посміхнулась, відкладаючи свій ноутбук убік. — В кімнаті сумно, тому спустила сюди.

Я кивнула подрузі та продовжила робити чай.

— В тебе щось сталось? — обережно запитала вона.

— Ні, все гаразд, — я натягнула посмішку, поправляючи неслухняний локон за вухо. — А де всі?

— Артем, Адам та Софія поїхали разом з цуциком у місто. Адам правда до останнього не хотів брати з собою Артема, однак той занадто добре вміє вмовляти.

Ната посміхнулась, продовжуючи дивитися на мене, поки я несу до неї дві чашки з нашим улюбленим чаєм.

— Уявляю, як йому зараз весело з ними усіма, — я усміхнулась, сідаючи навпроти.

— В тебе точно все гаразд, подруго?

— Трішки посварились, — я кивнула у бік своєї кімнати, тяжко зітхаючи. — Але не біда.

Ната дивно кивнула, ніби про щось глибоко задумалась.

— Які плани на завтра?

— Якщо чесно, то жодних. Думала, витягнути кудись Руслана удвох. Проте, здається, в нього взагалі жодного бажання проводити час разом.

Подруга взяла чашку з чаєм і зробила ковток, уважно дивлячись на мене. Здається, за всі роки нашої дружби, Ната розуміє мене, як ніхто, краще.

— Меліссо, ти знаєш, що завжди можеш розраховувати на мене. Якщо щось не так, просто скажи.

— Я знаю, Нато, дякую, — я посміхнулася їй, відчуваючи, як трохи полегшало на душі.

Ми сиділи, обговорюючи буденні речі, але в голові все ще крутилися думки про Руслана. Його відчуженість і роздратування непокоїли мене. Що ж сталося? Чому він так себе поводить?

Останнім часом наші стосунки погіршились, і це, схоже, помітили усі.. Але я правда не знаю, що між нами сталось..Усередині мене зародилася надія, що все врешті-решт налагодиться. Можливо, Руслан просто переживає складний період, і нам потрібно знайти спосіб підтримати одне одного.

— А знаєш, давай завтра влаштуємо пікнік, — запропонувала Ната, відволікаючи мене від важких думок. — Це може допомогти відволіктися та підняти настрій.

— Це чудова ідея, — я посміхнулася, уявляючи, як ми всі разом насолоджуємося природою. — Я так давно не була на пікніку.. Особливо десь тут, серед усіх цих гір..

— Здається мені, нещодавно ти їздила з Русланом на море, і там він організував вам побачення на березі моря. Хіба то не було щось схоже? — її очі горіли, адже авжеж, я не розповідала їй нічого з тієї подорожі. Знала б тільки вона, що не було там Руслана. Він не прийшов відсвяткувати нашу річницю. Я сама організувала те бісове побачення, і сама вечеряла.. одна.

— Так.. Точно, — удала, що забула, та посміхнулась.

Ми почали обговорювати деталі пікніка, складаючи список того, що потрібно взяти з собою. Ната завжди вміла знаходити способи підняти настрій, і я була вдячна їй за це.

Відчуття тривоги поступово відступало, залишаючи місце для надії. Я вирішила, що докладу всіх зусиль, щоб розібратися в ситуації з Русланом і знайти спосіб нарешті поговорити з ним про все, що нас турбує.

Вечір пройшов у приємних розмовах і плануванні завтрашнього дня. Я відчула, як напруга поступово спадає, і вперше за довгий час усміхнулася щиро. Можливо, все ще не так погано, як здавалося.

— Нарешті ми вдома! — тяжко протягнув Адам, ставляючи на підлогу величезні пакети з невідомим вмістом. — Я думав я не виживу.