Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Прислуга 📚 - Українською

Читати книгу - "Прислуга"

2 261
0
26.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Прислуга" автора Кетрін Стокетт. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 40 41 42 ... 128
Перейти на сторінку:
не смішно. Роблю ковток чаю. Він міцний і смачний.

— Дякую, смачний чай, — говорю.

Вона сідає, складаючи руки на колінах, і дивиться на мене в очікуванні.

— Думаю, що спочатку ви опишете кількома словами про себе, а потім перейдемо до запитань, — починаю я. Виймаю свій записник і проглядаю заготовлені запитання. Вони раптом здаються мені банальними, непрофесійними.

— Добре, — погоджується вона. Ейбілін, обернена до мене, сидить на дивані дуже рівно.

— Отже, почнемо, е-е, коли і де ви народились?

Вона схвильовано ковтає та киває.

— 1909. Плантація П’ємонт, округ Черокі.

— Чи знали ви, коли були малою, що одного дня станете служницею?

— Так, мем. Так, знала.

Я всміхаюся, чекаючи, поки вона пояснить. Але нічого не відбувається.

— І ви знали це…тому що…?

— Моя мама була служницею. А бабуся була домашньою рабинею.

— Домашньою рабинею. А-га, — кажу я, але вона лише киває. Її руки й далі складені на колінах. Стежить, як я записую її слова.

— Ви… колись мріяли про те, щоб стати кимось іншим?

— Ні, мем, не мріяла, — відповідає вона.

Тут так тихо, що я чую, як ми дихаємо.

— Добре. Тоді… як це, виховувати білу дитину, коли твою дитину вдома… — ковтаю я, засоромлена власним запитанням, — доглядає хтось інший?

— Це як… — вона все ще сидить так прямо, що, здається, їй боляче. — Гм, може, перейдемо до наступного запитання.

— О, гаразд, — кажу я, дивлячись на свої запитання.

— Що вам найбільше та найменше подобається в роботі служниці?

Вона дивиться на мене так, ніби я прошу пояснити якесь грубе слово.

— Я… я найбільше люблю доглядати за дітьми, — шепоче вона.

— Хочете щось додати… до цього?

— Ні, мем.

— Ейбілін, вам необов’язково називати мене «мем». Не тут.

— Так, мем. О, вибачте. — Вона затуляє рота.

Гучний говір долинає з вулиці, й ми обоє озираємося в бік вікна. Ми затихли, мов скам’яніли. Що станеться, коли хтось білий довідається, що я перебувала тут у суботу ввечері, розмовляла з Ейбілін, яка була в повсякденному одязі? Чи ви­кликали б вони поліцію, повідомивши про підозріле зібрання? І раптом усвідомлюю, що так. Нас би заарештували, бо така в них робота. Нас би звинуватили у «порушенні інтеграції» (постійно читаю про це в газетах): вони зневажають білих, які зустрічаються з темношкірими, щоб допомогти їм у боротьбі за громадські права. Наші розмови не мають нічого спільного з інтеграцією, проте чому ж ми зустрічаємось? Я навіть не взяла із собою листів міс Мирни для прикриття.

Помічаю неприхований страх на обличчі Ейбілін. Голоси на вулиці поволі стихають. Я видихаю, та Ейбілін залишається напруженою. Вона не відводить очей від штор.

Проглядаю список, шукаючи запитання, яке б відволікло нас, розвіявши наше нервове напруження. Я все ще шкодую про те, скільки часу вже втратила.

— А що… ви казали, вам не подобається у вашій роботі?

Ейбілін важко ковтає.

— Я про те, чи хочете ви порозмовляти про туалет? Чи про Еліз… міс Ліфолт? Щось про те, як вона вам платить? Вона колись кричала на вас у присутності Мей Моблі?

Ейбілін бере серветку та злегка торкається свого чола. Вона починає говорити, але зупиняється.

— Ми стільки разів говорили, Ейбілін…

Вона затуляє рота рукою.

— Вибачте, я… — Вона встає та швидко виходить у вузький коридор. Двері зачиняються, чайник і чашки брязкотять на підносі.

Минає п’ять хвилин. Вона повертається, тримаючи перед собою рушник, так, як тримала моя мама, коли її нудило та вона не встигала вчасно добігти до туалету.

— Вибачте. Я гадала, що… готова говорити.

Киваю, не впевнена, що робити.

— Я лише … Знаю, ви вже повідомили тій леді у Нью-Йорку, що я погодилась, але… — Вона заплющує очі. — Вибачте. Не думаю, що я зможу. Думаю, мені треба полежати.

— Завтра ввечері. Я… прийду, і ми зробимо краще. Лише спробуємо знову…

Вона хитає головою та стискає рушник у руках.

Дорогою додому мені хочеться себе вдарити. За думки, що спроможна отак просто вдертись у дім і вимагати відповідей. Як я могла припустити, що вона не почуватиметься служницею тільки тому, що ми в неї вдома й вона без своєї уніформи.

Я кидаю погляд на свій записник на білому шкіряному сидінні. Крім того, де виросла Ейбілін, я записала загалом усього дванадцять слів. І чотири з них були «так, мем» і «ні, мем».

На радіостанції Джексона лунає голос Петсі Клайн. Поки я їду кільцевою дорогою, транслюють «Прогулянку після опівночі». Коли я повертаю до Гіллі, звучить «Три цигарки у попільничці». Літак співачки розбився сьогодні вранці, і всі від Нью-Йорка до Міссісіпі й Сіетла у жалобі співають її пісні. Я паркую кадилак і дивлюся на хаотично розбудований білий будинок Гіллі. Минуло чотири дні з того часу, як Ейбілін знудило під час нашого інтерв’ю. Відтоді я нічого від неї не чула.

Заходжу досередини. Стіл для гри в карти накрито в залі, оформленій у довоєнному стилі з дідусевим годинником, що оглушливо цокає, та золотистими спадаючими шторами. Усі вже посідали — Гіллі, Елізабет і Лу-Енн Темплтон, яка замінила міс Волтер. Лу-Енн із тих дівчат, у яких на обличчі величезна усмішка — постійно, вона ніколи не зникає. Тому мені хочеться вколоти її голкою. Навіть коли не дивишся на неї, вона витріщається на тебе з тією штучною зубатою усмішкою. До того ж вона погоджується з усім, що каже Гіллі.

Гіллі бере журнал «Лайф», показує розворот із фотографією будинку в Каліфорнії.

— Вони його називають «лігвом», ніби там живуть дикі звірі.

— О, хіба це не жахливо! — сяє Лу-Енн.

На картинці видно ворсистий килим від стіни до стіни та низькі, обтічної форми дивани, овальні крісла й телевізори, що мають вигляд літаючих тарілок.

У вітальні Гіллі висить портрет генерала Конфедерації вісім футів заввишки. Здається, що то її рідний дідусь, а не троюрідний брат троюрідного діда.

— Так-так. Будинок Труді на вигляд такий самий, — говорить Елізабет. Мене так поглинули думки про інтерв’ю з Ейбілін, що я майже забула про поїздку Елізабет до старшої сестри минулого тижня. Труді вийшла заміж за банкіра, і вони перебралися до Голівуду. Елізабет їздила туди на чотири дні, щоб подивитись на її новий будинок.

— Ну, це просто несмак, ось що це, — підсумовує Гіллі. — Але не сприймай це як закид у бік твоєї сім’ї, Елізабет.

— Як було в Голівуді? — запитує Лу-Енн.

— О, це було ніби сон. А будинок Труді — телевізори в кожній кімнаті. Такі самі недолугі космічні меблі, на яких заледве можна сидіти. Ми ходили до всіх тих модних ресторанів, де обідають кінозірки, пили мартіні та бургундське вино. А одного дня Макс Фактор власною персоною підійшов до столика та розмовляв із Труді так, ніби вони давні приятелі. — Вона хитає головою. — Ніби вони просто зустрілись у крамниці.

Елізабет зітхає.

— Добре, але, на мою думку, ти однаково найгарніша в цій сім’ї, — стверджує Гіллі. — Не те, щоб Труді неприваблива, та в тебе однієї є манери

1 ... 40 41 42 ... 128
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Прислуга», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Прислуга"