Читати книгу - "Місце для дракона"

Пробившись до самої будівлі, ми з полковником вирішили зайти досередини, поки пан Крупа і дівчина охоронятимуть вхід.

Уся трава, кущі й дерева на підступах до будинку продовжували горіти, і, поки вони не згаснуть, щури ледве чи поткнуться сюди.

Полковник штовхнув плечем двері, і ми зайшли до будинку. Кілька щурів чкурнуло з-під ніг.

У кінці коридору з’явився якийсь чоловік у білім халаті.

– Куди ви?! – замахав руками. – Сюди не можна. Тут хворі!

– Нам можна! – відрізав полковник. – Ви хто?

– Я директор.

– Тут є щури?

– Є.

– Багато?

– Може, з півсотні…

– А хто з лікарів?

– Нема нікого. Сьогодні неділя… Що ви надумали? Це ви вчинили пожежу?

– А хто ж іще? Чоловіче! Надворі революція, а ви тут сидите у своєму щурячому кублі і нічого не знаєте. Давайте випускайте в’язнів!

– Яких в’язнів? Це лікарня, а не в’язниця! – обурився лікар.

– Он як! Справжня лікарня? – підморгнув мені полковник. – Ну що ж, шановний лікарю… тоді випустіть хворих.

– Як ви можете таке говорити? Це тяжкохворі люди! Їх у жодному разі не можна випускати, вони абсолютно себе не контролюють! Зрештою, я за них відповідаю…

Мені раптом зробилося його шкода. Жалюгідний тип. Але він просто сумлінно виконує свою роботу. Йому сказано «не можна», він і нам каже «не можна». Але в нас ситуація теж не з веселих. Якщо не здобудемо підкріплення – нам капут.

– Ви не повинні від мене жадати того, за що я потім накладу головою.

– Ви хочете сказати, що серед хворих нема жодного при здоровому глузді?

– Жодного. Тут самі божевільні. До того ж у дуже важкому стані.

– І нема тут примусово лікованих?

– Як ви можете підозрювати нас, лікарів, у такому злочині?

– Я підозрюю не вас особисто, а тих, хто вами керує.

– Не знаю, що ви маєте на увазі. У моїй лікарні завше був порядок.

– Але я вам не вірю, – сказав твердо полковник, наставивши цівку автомата лікареві в живіт. – Негайно повідчиняйте палати.

– Можете в мене стріляти! Яка мені різниця, чи загинути від вашої руки, чи потім від їхньої?!

Його рішучість не могла не викликати подиву, і я таки повірив йому, хоч це було й не вельми приємно. Проте полковник мав, очевидно, свою думку й не менш рішуче поклав палець на цингель:

– Рахую до трьох… Якщо не відімкнете палати, зроблю з вас решето. А потім витягну з вашої кишені ключі і сам відімкну. Ну?!

Директор був блідий, а на чолі виблискував піт. Рука його тремтіла, коли він виймав з кишені ключі і відмикав перші двері.

У палаті на шести ліжках сиділи й лежали занедбані неголені суб’єкти з темними заглибленими в себе очима. Їхні позбавлені найменшого виразу обличчя скидалися на маски манекенів. Жоден з них навіть голови до дверей не повернув. У приміщенні пахло немитим тілом і кислим присмаком блювотиння.

Полковник подивився на мене з таким смутком, що аж тепер я відчув, у яку безвихідь ми потрапили. А проте надія ще нас не покинула.

– Що ви з ними зробили? – спитав директора.

– Я не знаю, що з ними зробили, – відказав той ображено. – Я застав їх уже такими.

– Але це ж не справжні божевільні. Їх довели до такого жахливого стану.

– Ви маєте на це докази?

– Одного з цих хворих я колись знав… З вигляду, правда, але це була цілком здорова людина.

– Ми теж з вами цілком здорові люди, а що з нами буде завтра?

Тепер у його словах почувся загрозливий скрегіт металу. Чи це тільки видалося мені?

– Відімкніть наступну палату.

Директор слухняно відімкнув ще одні двері.

І знову ми побачили ту саму картину.

– Тепер ви переконалися? – спитав він.

– Ні, – відрізав полковник. – Відчиняйте решту дверей.

Від палати й до палати ми пройшли весь перший поверх. Безрезультатно. Нам не потрапив на очі жоден чоловік, який би хоч трохи нагадував нормальну людину.

Весь цей час по закутках шмигали щурі, але в такій малій кількості вони були нам не страшні.

– То ви тут один зі всього персоналу? – спитав я.

– Ну, як сказати… Один… Хоча тут разом з людьми працюють і щури. Серед них є теж кілька… м-м… лікарів. Вони працюють без вихідних. Дуже працьовиті, на відміну від…

Тут він запнувся і відвів погляд.

– На відміну від людей? Так?! – раптом визвірився полковник.

– Я не хотів так сказати, – боронився директор.

– Але сказали!

– Я сказав тільки, що їхні лікарі працьовиті…

– Ну, звичайно! Успішність їхнього лікування мов на долоні!.. А що на другому поверсі?

– На другому? Вам ще не досить того, що ви тут побачили?

З якихось причин йому зовсім не подобалася наша настирливість. І приховати це йому не вдавалося. Однак справу варто довести до кінця.

– Ведіть нас на другий поверх, – уперся полковник.

– Але я попереджаю – там особливі хворі. Можуть статися непередбачені ексцеси. У вас надто агресивний вигляд, хтозна, як до цього поставляться пацієнти. Адже вони звикли бачити довкола себе лише піжами й білі халати…

– Ви ще забули сказати про сірі шкурки щурів. І це вони, мабуть, бачать найчастіше.

– Можете взяти ключі, – сказав він, простягаючи нам цілу в’язку. – На кожному вибито число палати. Я з вами не піду.

– Ви нам і не потрібні.

– Просто те, що ви там побачите, може надовго зіпсувати настрій.

– Ну, за наш настрій не варто переживати. Він уже давно зіпсований, відколи такі, як ви, стали на службу до щурів.

– А що я мав – здохнути з голоду? Чи перетворитися на одного з цих?

Полковник нічого не відказав, лише кивнув мені йти за ним на другий поверх.

Ми спинилися перед дверима, що були помальовані в яскраво-червоний колір.

Ключик у замку прокрутився зовсім безгучно. Так само безгучно прочинилися двері, й полковник зайшов досередини.

Спочатку я почув його зойк, а тоді добірну лайку. Він остовпів у дверях, затуливши мені прохід, і я змушений був легенько підштовхнути його, щоб і собі зазирнути в палату.

Те, що я побачив, викликало в мене спазм у горлі.

На підлозі сиділо три створіння, що мали людські тіла з великими щурячими головами. Ці чудовиська вишкірювали гострі зуби й блискали люто очима. Якусь хвилю вони дивились на нас насторожено і нерішуче, але раптом, наче пронизав їх струм – вони здригнулися й зірвались на ноги. Це виглядало так, наче вони щойно сприйняли чийсь