Читати книгу - "Іди, вартового постав"

— Так от, ти готова визнати, що існує тонкий зв’язок, необов’язково між двома ексцентричними особами, а в загальному менталітеті певної місцевості?

Джін-Луїза визнала свою поразку.

Доктор Фінч промовив радше до себе, ніж до племінниці:

— У 1770-х роках звідки приходили запальні слова?

— З Вірджинії,— упевнено відповіла Джін-Луїза.

— А у 1940-х, до того як ми вступили у війну, що спонукало кожного південця читати газети і слухати новини по радіо з особливим жахом? Почуття належності до одного племені, золотко, ось що лежало в основі. Можливо, британці й сучі діти, але вони наші сучі діти...

Доктор Фінч обірвав себе сам на півслові.

— Повернімося назад.— жваво запропонував він.— Повернімося до початку дев’ятнадцятого століття в Англії, коли ще якийсь збоченець не винайшов усю ту машинерію. Яким тоді було там життя?

— Суспільство герцогів і жебраків,— машинально відповіла Джін-Луїза.

— Ха! Ти не така вже безнадійна, як я думав, якщо ще пам’ятаєш Кароліну Лем[36], бідолашку. Ти майже вгадала, але не до кінця: головним чином, там було сільськогосподарське суспільство, купка землевласників і сила-силенна орендарів. А яким був Південь до Громадянської війни?

— Сільськогосподарське суспільство з купкою землевласників і силою-силенною бідних фермерів і рабів.

— Правильно. Облишмо наразі рабів, що тоді залишається? Десятки Вейдів Гемптонів[37] і тисячі дрібних землевласників і орендарів. Південь був тоді маленькою Англією за своїми традиціями і соціальною структурою. Далі, що б’ється в серці кожного англосакса,— не кривися, я знаю, що нині це слово вважається непристойним,— що б’ється в його серці, незалежно від соціального статусу чи умов життя, незалежно від освіти й ерудиції, потому як він припинив розфарбовувати себе у синій колір?

— Він гордий. І доволі впертий.

— Твоя правда, чорт забирай. Ще що?

— Я... я не знаю.

— А що перетворило злиденну армію конфедератів на останню в своєму роді? Що робило її такою слабкою і водночас такою могутньою, аж вона творила дива?

— Ну... Роберт Е. Лі[38]?

— Святий Боже, дівчино! — закричав дядько Джек.— Це була армія особистостей! Вони покинули свої ферми і пішли на Війну!

Немов бажаючи роздивитися якийсь дивовижний екземпляр, доктор Фінч дістав окуляри, одяг їх, відкинув назад голову і втупив очі в Джін-Луїзу.

— Жоден механізм після того, як його розітруть на порох, не поновлюється і не починає працювати, а оті сухі кістки повстали і пішли маршем уперед, і як пішли! Чому?

— Гадаю, через рабів, тарифи тощо. Я ніколи над цим не замислювалася.

— Боже праведний,— стиха промовив доктор Фінч.

Він зробив зриму спробу опанувати своє роздратування: підійшов до плити і прикрутив газ під кавником. Налив дві чашки киплячого чорного напою і поставив їх на стіл.

— Джін-Луїзо,— сказав дядько сухо,— не більш як п’ять відсотків населення Півдня бачили навіч бодай одного раба, я вже не кажу — володіли хоч одним рабом. Отже, щось мало роз’ятрити решту дев’яносто п’ять відсотків.

Джін-Луїза дивилася на дядька, не розуміючи, до чого він веде.

— Тобі ніколи не спадало на думку, ти ніколи, бодай на миті», не усвідомлювала, що ця територія була окремою державою? Попри всі політичні зв’язки — державою зі своїм власним народом? Суспільством вельми парадоксальним, зі страхітливою нерівноправністю, але з власною гідністю тисяч особистостей, які мерехтіли, як світлячки серед ночі? Жодна війна ще не велася зі стількох різноманітних причин, які злилися в одну причину, ясну як день. Люди воювали заради збереження своєї ідентичності. Своєї політичної ідентичності та своєї особистої ідентичності.

Голос доктора Фінча пом’якшав.

— Нині, в нашу добу реактивних літаків і передозувань наркотиків, здається ідеалізмом, що людина пішла воювати за щось настільки незначуще, як рідна країна,— він примружився.— Ні, Скауте, оті неотесані, неосвічені люди боролися, доки їх майже цілковито не винищили, щоб зберегти те, що в наш час вважається єдиним привілеєм художників і музикантів.

Джін-Луїза зробила відчайдушну спробу повернути дядька до своєї проблеми.

— Але ж то було понад... майже сто років тому, сер.

Доктор Фінч широко усміхнувся.

— Та невже? Залежить від того, як дивитися. Якби ти сиділа десь на тротуарі в Парижі, ти б мала рацію. Але подивися на це з іншого боку. Ті, хто залишився в живих з тієї маленької армії, народили дітей,— Боже, як же вони розмножувалися! — Південь пережив Реконструкцію з єдиною усталеною зміною у політиці: було скасовано рабство. Людей стало не менше, ніж до Війни, а навіть більше. Їх не вдалося знищити. Їх змішали з землею, а вони піднялися. З’явився Тютюновий Шлях, а з ним найпотворніший, найганебніший його прояв: порода білих людців, яка жила у відвертій економічній конкуренції зі звільненими неграми. Багато років ці білі людці були переконані, що кращими за чорних братів їх робить колір їхньої шкіри. Ці білі були такі самі брудні, так само смерділи, жили в таких самих злиднях. Тепер вони мають більше, ніж будь-коли за своє існування, вони мають усе, крім виховання, вони позбулися свого ганебного тавра, але вони плекають своє похмілля ненависті...

Доктор Фінч підвівся і налив ще кави. Джін-Луїза спостерігала за ним. «Господи,— подумала вона,— але ж мій рідний дідусь воював на тій війні. Батько Атикуса і дядька Джека. Він був тоді зовсім юним. Він бачив нагромадження трупів, бачив, як струменить кров з пагорбів Шайло[39]...»

— Так от, Скауте,— провадив дядько,— зараз, саме в цю мить, нам нав’язується певна політична ідея, цілком чужа Півдню, але Південь до неї не готовий, і ми знову опинилися в тому самому скрутному становищі. Як повторюються часи, так повторюється й історія, а оскільки людина залишається людиною, вона зовсім не схильна сприймати уроки історії. Я лише молюся, щоб цього разу ми мали відносно безкровну Реконструкцію.

— Я не розумію.

— Подивися на всю країну. Там уже давно дослухаються до думки Півдня. Освячене часом і законом розуміння власності — інтерес людини до цієї власності й відповідальність за неї — майже вийшло з ужитку. Ставлення людей до відповідальності уряду змінилося. Біднота піднялася, вимагає і отримує те, що їй належить,— а подеколи і більше того, що їй належить. Багатіїв обмежують в отриманні більшого. Людина готується до холодних вітрів старості не самотужки, а завдяки