Читати книгу - "Зловісно тихе життя, Луїза Пенні"

— Що саме?

— Я не знаю подробиць, — нерішуче відповіла Клара. — Я лише знаю, що то було якось пов’язано з будинком. Домом Джейн. Він раніше належав її батькам, і між ними виникла якась суперечка. Джейн сказала, що колись вони з Йоландою були близькі. Йоланда приїздила до неї в гості, коли була дитиною. Вони грали в раммі та крибідж[72]. Була ще одна гра з чирвовою кралею. Щовечора вона клала карту на кухонний стіл і казала Йоланді запам’ятати її, бо вранці вона зміниться.

— І вона змінювалася?

— Саме так. Змінювалася. Щоранку Йоланда спускалася і була впевнена, що карта змінилася. Та сама чирвова краля, але візерунок інший.

— Але чи справді карта була іншою? Я маю на увазі, чи не сама Джейн міняла її?

— Ні. Але Джейн знала, що діти не здатні запам’ятати кожну деталь. І до того ж вона розуміла, що кожна дитина прагне вірити в магію. Так сумно.

— Що? — запитав Ґамаш.

— Я про Йоланду. Цікаво, у що вона вірить сьогодні.

Ґамаш згадав свою розмову з Мирною і замислився, чи могла Джейн щось іще доносити юній Йоланді. Зміни трапляються, і цього не варто боятися.

— А якби Джейн побачила Бернара? Вона впізнала б його?

— Вона могла бачити його досить часто впродовж останнього року або близько того, але здалеку, — сказала Клара. — Бернар і інші діти з округи тепер їздять на шкільному автобусі з Трьох Сосен.

— Де зупиняється автобус?

— Біля старої школи, щоб не їхати через село. Деякі батьки висаджують дітей на зупинці дуже рано, коли їм зручно, і дітям доводиться чекати. Тож вони іноді спускаються з пагорба в село.

— А коли холодно чи гроза?

— Більшість батьків чекає з дітьми в машині, у теплі, щоб вони не змерзли, доки не приїде автобус. Але згодом виявилося, що є батьки, які просто залишають дітей. Тіммер Гедлі забирала їх до себе, поки не приїжджав автобус.

— Мило, — зауважив Ґамаш.

Клара наче трохи здивувалася.

— Справді? Тепер, коли я думаю про це, гадаю, що так. Але я підозрюю, що для цього була якась інша причина. Вона боялася, що на неї подадуть до суду, якщо дитина помре, бо її залишили напризволяще, — щось на кшталт цього. Чесно кажучи, як на мене, краще замерзнути до смерті, ніж увійти в той будинок.

— Чому?

— Тіммер Гедлі була зненависною жінкою. Погляньте на бідолашного Бена.

Клара кинула головою в бік Бена. Ґамаш глянув якраз вчасно, щоб зловити його погляд, — Бен знову витріщався на них.

— Вона скалічила його. Злидарка, звикла до маніпуляцій. Навіть Пітер боявся її. Він часто бував у Бена під час шкільних канікул. Складав Бену компанію і намагався захистити його від тієї жінки в тому страхітливому будинку. Ви дивуєтеся, що я його кохаю?

На мить він завагався, кого Клара мала на увазі — Пітера чи Бена?

— Пітер — найпрекрасніший чоловік у світі, і якщо навіть він ненавидів і боявся Тіммер, то дійсно не без підстав.

— Як вони з Беном познайомилися?

— У приватній школі для хлопчиків при абатстві, біля Ленноксвіля. Бена відправили туди, коли йому було сім. Пітеру теж було сім. Двоє наймолодших дітей.

— Що такого поганого зробила Тіммер?

Ґамаш звів брови, уявивши двох настраханих хлопчиків.

— По-перше, вона відіслала перелякане хлоп’я з дому до школи-інтернату. Бідолашний Бен був абсолютно не готовий до того, що на нього чекало. Ви коли-небудь вчилися в інтернаті, інспекторе?

— Ні. Ніколи.

— Вам пощастило. Це дарвінізм у його найвищому прояві. Ти пристосовуєшся або помираєш. Ти дізнаєшся, що навички, які дають тобі можливість вижити, — це хитрість, обман, залякування, брехня. Або опановуєш їх, або просто ховаєшся. Але навіть це тривало недовго.

Пітер колись намалював Кларі досить чітку картину життя в інтернаті. І ось тепер вона бачила, як повільно-повільно повертається дверна ручка. І як повільно-повільно відчиняються двері до спальні хлопців, що не замикалася. І старшокласників, які навшпиньки прокрадаються в кімнату, аби ще більше їх перелякати. Пітер дізнався, що монстр, зрештою, був не під ліжком. Це розбивало серце Клари щоразу, коли вона думала про тих хлопчиків. Вона поглянула на Пітера й Бена і побачила двох дорослих чоловіків, сивих, з кучерявими головами. Вони нахилилися над столом так близько, що майже торкалися один одного. І їй захотілося кинутися туди й уберегти їх від усього поганого.

— Від Матвія, десята, тридцять шостий[73].

Клара знову повернулася до Ґамаша, який дивився на неї з такою ніжністю, що вона відчула себе вразливою і водночас захищеною. Двері спальні зачинилися.

— Перепрошую?

— Цитата з Біблії. Мій перший шеф, інспектор Комо, часто цитував її. Євангеліє від Матвія, глава десята, вірш тридцять шостий.

— Я б ніколи не змогла пробачити Тіммер Гедлі те, що вона зробила з Беном, — тихо промовила Клара.

— Але Пітер теж був там, — так само тихо сказав Ґамаш. — Його послали батьки.

— Це правда. Його мати теж не з простих, але він був краще підготовлений. І все одно це був кошмар. А потім були змії. Одного разу на канікулах Бен і Пітер грали в ковбоїв у підвалі, коли натрапили на зміїне гніздо. Бен сказав, що вони були всюди в підвалі. І миші теж. Але тут у всіх є миші. Не в усіх є змії.

— А змії ще там?

— Я не знаю. Щоразу, коли Клара заходила до будинку Тіммер, вона бачила змій, що згорнулися калачиком у темних кутах, повзали під стільцями, звисали з балок. Можливо, то була лише її уява. Чи ні. Зрештою, Клара відмовилася заходити в будинок і не була там всуціль до останніх тижнів життя Тіммер, коли були потрібні волонтери. І навіть тоді вона ходила тільки з Пітером і ніколи не заходила до ванної кімнати. Вона знала, що змії скрутилися за запотілим бачком для унітазу. І ніколи, ніколи не спускалася в підвал. Ніколи близько не наближалася до тих дверей з кухні, біля яких вона чула ковзання, спорсання, відчувала запах болота.

Клара налила собі віскі, і вони вдвох дивилися у вікно на вікторіанські башти, що виднілися над деревами на пагорбі.

— А втім, Тіммер і Джейн були найкращими друзями, — сказав Ґамаш.

— Правда. Але ж Джейн ладнала з усіма.

— Окрім своєї племінниці Йоланди.

— Це нічого не доводить. Із Йоландою не ладнає навіть сама Йоланда.

— Ви не знаєте, чому Джейн нікого не випускала за межі кухні?

— Гадки не маю, — відповіла Клара, — але вона запросила нас на коктейль у свою вітальню після вернісажу в мистецькій галереї Вільямсбурга, щоб відсвяткувати прийняття «Ярмаркового дня».

— Коли вона це зробила? — запитав Ґамаш, нахилившись вперед.

— У п’ятницю, за обідом, після того як почула,