Читати книгу - "Коефіцієнт надійності, Леся Найденко"

Аліса

Я штовхаю двері й, струшуючи з чобіт сніг, заходжу до передпокою. У будинку тепло і затишно, вітальня залита синім світлом від телевізора. Чутно, як диктор коментує якусь гру. Це сигнал, що тато удома. На мить я завмираю, подумки вирішуючи: відразу йти до своєї кімнати, чи, можливо, глянути в його бік і зробити вигляд, що нічого не сталося?

— Алісо? — його голос долинає з кухні. От і все. Ухилитися не вийде.

Зайшовши в кімнату, я бачу, як тато сидить за столом із чашкою чаю. Він досі одягнений у костюм, напевно повернувся не набагато раніше за мене. А, може, спеціально не перевдягався у домашнє, аби виглядати солідніше під час домашнього судового процесу. 

— Ти не запізнилася, — каже він, відставляючи чашку. Його тон спокійний, проте я знаю цей голос. У ньому ховається те, що зараз  змусить мене червоніти й нервувати.

— Я старалась, — відповідаю, намагаючись говорити без роздратування.

— Це приємно чути. Але, гадаю, тобі є що ще мені сказати? 

Він справді вважає, що я маю зараз виправдовуватися?

— Тату, — починаю я, хочеться одразу перейти на підвищений тон, але змушую себе витримати нейтральність. — Що саме я маю сказати? Що була на побаченні? Що врешті-решт просто провела час із людиною, яка мені подобається? Тобі не здається, що ставити мене перед фактом про якісь твої уявні правила вже якось... занадто?

— Правила існують не просто так, — його голос залишається холодним, але я вже бачу, що й він кипить. — І я думаю, що ти могла б зважити на мою думку.

— А коли ти раптом почав перейматися моїм життям? — бачу, як його обличчя напружується, але відступати не збираюся. — У дитинстві треба було виховувати мене, а не у віці, коли я можу мати власних дітей. Ти запізнився!

Він мовчить. Але це мовчання заповнене чимось невидимим, наче весь повітряний простір навколо став густим, як цемент.

— Алісо, — каже він, підвівши на мене погляд. — Ти знаєш, чому я не був поруч.

— Бо в тебе була команда. Бо хокей виявився важливішим за доньку. Я це прекрасно знаю! — відповідаю я швидко, не збираючись давати йому спуску. — Але саме тому ти не маєш права зараз вважати себе людиною, яка може щось забороняти чи вказувати. Муштруй своїх хокеїстів, а не мене. Я навіть не зобов’язана прислухатися до твоїх порад. 

Слова сиплються, як камені, і я не зупиняю їх, хоч знаю, що він зараз уражений до глибини душі. Його погляд напружений, і тиша між нами стає нестерпною. Нарешті він видихає, повільно повертає голову до столу й мовчки бере свою чашку.

— Ти так вважаєш? — запитує він, не дивлячись на мене.

— Так, — відповідаю твердо.

— Тоді добре. Живи, як хочеш, — коротко кидає він і робить ковток чаю. — Тільки не плач, коли виявиться, що хлопець, до якого ти тікаєш, нічим не кращий за мене. Гадаєш, коли постане питання: ти чи кар’єра, він обере тебе? Ні. 

— А чому таке питання має постати? 

— Бо рано чи пізно ти захочеш більшого! А він тобі цього не дасть. 

— Не рівняй усіх по собі. 

У мене палають щоки, серце грюкає у грудях так сильно, що здається, весь дім це чує. Я повільно повертаюся й крокую до сходів, залишаючи його наодинці з образою. На верхній сходинці різко обертаюся й додаю:

— І взагалі, Маккей — це найкраще, що зі мною сталося тут, у Канаді. Якби не він, я б вже пакувала валізу додому.

— То, може, спакуй? Я забронюю тобі квитки!

— Хочеш відмовитися від мене вдруге?

Не чекаючи відповіді, залітаю у свою кімнату. Зачиняю двері й провалююся у своє ліжко. Мені хочеться плакати, сміятися й просто зникнути водночас. Лежу, дивлячись у стелю. У голові все ще гудять відголоски нашої з татом сварки, кожне слово наче повторюється по колу. Мене розриває від суміші злості та жалю. Я розумію його намагання стати важливою фігурою у моєму житті, проте не дозволю втручатися в особисте.

Погляд механічно опускається на телефон, який миготить на тумбочці, сповіщаючи про нове повідомлення. Намагаюся не робити поспішних висновків, хоча всередині вже б'ється легка надія. Беру телефон і розблоковую екран.

Олівер:
«Просто хотів побажати тобі гарних снів❤️»

Моя злість на батька відступає, як хвиля, що розбивається об берег. Я перечитую текст кілька разів, ніби кожне слово стає трохи вагомішим, ніж воно є насправді. Усе погане, що сталося за день, здається далеким і таким незначним у порівнянні з тим теплом, яке розливається десь у грудях. 

У голові зринає картина: його очі, усмішка, те, як він притримував мене на льоду, його руки, які впевнено, але ніжно тримали мене, захищаючи від падіння.

Я навіть не помічаю, як на моєму обличчі з’являється посмішка. Навіть більше. Це вже не просто посмішка — це відчуття, ніби я маленька дівчинка, яка отримала різдвяний подарунок, про який навіть не мріяла.

Пальці ковзають по екрану, і я швидко відповідаю:

«Солодких снів, Олівере. Побачимося на арені. До завтра»

Відправивши повідомлення, я відкладаю телефон. У кімнаті стає напрочуд спокійно. Вкриваюся ковдрою з головою, і думка, яка ще раніше здалася смішною й неймовірною, впевнено займає місце у свідомості.

Я починаю закохуватися