Читати книгу - "Гордість і упередження і зомбі"

— Мені здається, що коли йдеться про молодшого сина графа, то не все так погано. От скажіть відверто, чи часто ви йшли на самопожертву або залежали від інших? Чи бодай колись ви не могли зробити, що хочете, або придбати, що бажаєте, через брак грошей?

— Дуже влучне запитання. Я і справді не можу сказати, що колись жив у злиднях або й просто в бідності. Але у вагоміших питаннях брак грошей на мені таки позначився. Скажімо, ви знаєте, що молодші сини мусять служити в королівській армії.

— Так, але підозрюю, що сина графа не посилають на передову.

— А отут ви дуже помиляєтеся, міс Беннет.

Полковник закотив штанину, і погляду Елізабет відкрилося вельми прикре видовище: від коліна й нижче на місці ноги в нього були тільки свинцева пластина й міцний горіховий патик. Елізабет іще раніше помітила, що він трохи накульгує, але вирішила, що це наслідок легкого поранення чи просто поганого виховання. Щоб мовчанка не тривала надто довго й полковник раптом не вирішив, що вона знітилася від побаченого, вона одразу ж продовжила:

— Підозрюю, ваш кузен узяв вас, щоб хтось мусив під нього підлашто-вуватися. Дивно, що він досі не одружився, адже так він завжди мав би ким командувати. Хоч, можливо, поки йому вистачає і сестри: як єдиний опікун, він може робити з нею все, що забажає. Звісно, я кажу лише про пристойні речі й не маю на увазі нічого неприпустимого.

— Якби й було щось неприпустиме, — озвався полковник Фіцвільям, — то не меншу відповідальність за це ніс би і я. Адже ми обидва опікуни міс Дарсі.

— Справді? І як саме ви нею опікуєтеся? Чи ці обов’язки спричиняють багато клопоту?

Кажучи це, вона помітила, як зосереджено він на неї дивиться. І те, як він одразу ж спитав її, чому вона вирішила, що міс Дарсі завдає якихось клопотів, переконало її, що своїм запитанням вона майже поцілила в яблучко.

— О, ні-ні, не бійтесь, — одразу відповіла вона. — Я ніде не чула, щоб вона комусь нашкодила. В мене навіть склалося враження, що це — найсу-мирніше на світі дівча. Її просто-таки обожнюють одні мої знайомі — місіс Герст і міс Бінґлі. Здається, ви якось казали, що теж їх знаєте.

— Так, ми трохи знайомі. Їхній брат — дуже приємний і уважний джентльмен, найближчий приятель Дарсі.

— О, так, — стримано відповіла Елізабет. — Містер Дарсі страшенно ласкавий до містера Бінґлі й безмежно ним опікується.

— Саме так! Мені здається, що Дарсі й справді дуже дбає про свого приятеля, особливо коли той цього найбільше потребує. З того, що я чув під час останньої мандрівки, я зрозумів, що Бінґлі йому дуже зобов’язаний. Утім, мені не хотілося б потім опинитися в незручній ситуації, адже я навіть не до кінця певен, що мова була саме про Бінґлі. Це лише мої здогади.

— Що ви маєте на увазі?

— Ідеться про одну ситуацію, яку Дарсі не хотів би виносити на ширше обговорення. Адже чутки можуть дійти й до родини тієї дами, про яку йдеться, а це було б страшенно прикро.

— Сер, я пізнала давні таємниці Сходу, які підуть зі мною в могилу. Тож, запевняю, базікання Дарсі мені точно можна довірити.

— Але не забувайте: я не маю достатніх доказів того, що йдеться саме про Бінґлі. Ось у загальних рисах те, що він мені розповів. Він привітав себе з тим, що врятував приятеля від страшенно необачного шлюбу. Дарсі не називав імен і не вдавався в жодні подробиці. Я лише припустив, що йдеться саме про Бінґлі, бо мені здалося, що такі молоді джентльмени, як він, схильні потрапляти в подібні халепи. До того ж я знаю, що все минуле літо вони провели разом.

— А містер Дарсі пояснив, чому йому довелося втрутитися?

— Як я зрозумів, дама викликала чималі застереження.

— А що він зробив, щоб їх розлучити?

— Про це я вже нічого не знаю, — відповів Фіцвільям, усміхнувшись. — Він розповів мені лише те, що я вам щойно переказав.

Елізабет мовчки йшла далі й відчувала, як із кожним кроком у ній наростає хвиля обурення. Кілька разів глянувши на неї, Фіцвільям спитав, чому вона така замислена.

— Я міркую над тим, що тільки-но почула, — відповіла вона. — Вчинок вашого кузена мене не потішив. Чому він вирішив, що може бути тут суддею?

— Ви гадаєте, що його втручання було нав’язливим?

— Я просто не розумію, яке право містер Дарсі мав вирішувати, доречний це зв’язок чи ні. Як, спираючись лише на власні судження, він наважився приймати рішення і вказувати другові, що тому треба робити заради власного щастя. Але, — повела вона далі, опанувавши себе, — оскільки ми не знаємо жодних подробиць, то не можемо його осуджувати. Цілком можливо, що ця прихильність не була аж такою сильною.

— Дуже ймовірне припущення, — зауважив Фіцвільям. — Хоч і не надто лестить заслугам мого кузена.

Це було сказано жартома, але слова полковника здалися їй таким точним описом містера Дарсі, що вона не наважилася відповісти і, різко змінивши тему, до самого Гансфорда говорила лише про якісь дрібниці. Замкнувшись у своїй кімнаті, щойно гість пішов геть, вона нарешті змогла на самоті осмислити все, що почула. Марно було сподіватися, що йшлося про когось незнайомого. На світі не могло бути ще одного чоловіка, на якого Дарсі мав би такий же безмежний вплив. Вона ніколи не мала сумніву, що той був причетним до розлуки Бінґлі та Джейн, але була майже певна, що головною винуватицею слід було все-таки вважати міс Бінґлі. Та, як з’ясувалося — звісно, якщо містер Дарсі не виявився жертвою власного марнославства, — саме через нього, через його гордість і забаганки, постраждала й далі страждає Джейн. Він зруйнував надію на щастя найсердечнішої та найвеликодушнішої людини в цілому світі! Тож Елізабет вирішила: ще до від’їзду з Кенту вона обов’язково триматиме на долоні його живе серце.

«Дама викликала чималі застереження», — сказав полковник Фіцвільям. Так, справді, застереження були надзвичайні: один дядько Джейн працював у селі адвокатом, а інший мав ґешефт у Лондоні. А крім того, сама Елізабет могла в розпалі сварки проломити Бінґлі череп (адже його вишкіл був значно скромнішим).

— Я певна, — вигукнула вона, — що Джейн не могла