Читати книгу - "Занадто багато в мені, Дарина Міс"

Дем’ян веде машину мовчки, але я бачу, як його пальці стискають кермо сильніше, ніж потрібно. Темрява за вікнами здається густішою, ніж зазвичай, і я відчуваю напругу в повітрі.

— Соню… — раптом порушує тишу Дем’ян. Його голос м’який, але тривожний. — Що це?

Я дивлюся на нього, а потім опускаю погляд на свою руку. На рукаві светра темніє пляма крові. Чорт, я навіть не помітила, що подряпина знову почала кровоточити. Схоже потрібно буде змінити пов’язку.

— Це нічого, — зітхаю, намагаючись відмахнутись, але Дем’ян не приймає це за відповідь.

— Нічого? Соню, це кров! — каже він, його голос стає більш напруженим. Він різко звертає на узбіччя, зупиняє машину і повертається до мене. — Покажи руку.

Я мовчки відсуваю рукав, і він бачить бинт на шкірі, просочений кров’ю.

— Це сталося там? У вас вдома? — його голос тихий, але в ньому чується холодний гнів.

— Ні, — зітхаю я. — Це не Марк. Це той чоловік… незнайомець, який був у будинку.

Дем’ян здригається, і я бачу, як його очі темніють від люті.

— Що ти маєш на увазі? Що за чоловік?

Я починаю розповідати. Повільно, плутаючись у словах, але все ж вивільняю кожен жахливий момент. Як він з’явився, як Марка не було вдома, як я була впевнена, що залишуся зовсім сама в ту ніч. Як я думала, що це кінець.

Дем’ян мовчки слухає, але я бачу, як його руки стискаються, наче він намагається контролювати себе. Його обличчя напружене, і здається, він готовий одразу повернути машину назад, щоб розібратися з усім цим.

— Соню, чому ти одразу мені не подзвонила? — нарешті запитує він.

— Я не знаю… — шепочу, відчуваючи, як сльози підступають до горла. — Я думала, що можу впоратися сама. Та й телефон був у кімнаті. А потім Марк повернувся, і все стало ще гірше.

— Тепер ти в безпеці, — каже він, його голос м’який і впевнений. — І ти можеш залишитися в мене, скільки потрібно.

— Дем’яне, я не хочу нав’язуватися…

— Соню, ти не нав’язуєшся, — перебиває він, дивлячись мені прямо в очі. — У мене є окрема кімната, і я живу сам. Це не проблема.

Я киваю, намагаючись зрозуміти, чому він так щиро хоче допомогти. Але я не питаю. Я занадто виснажена, щоб шукати відповіді.

— Дякую, — шепочу я, відводячи погляд до вікна.

— Не потрібно мені дякувати, це дрібниця. Просто… спробуй трохи відпочити, добре?

Його слова наче ковток повітря. Я заплющую очі й опускаю голову, відчуваючи, як страх поступово відступає. Тепер усе здається простішим. Я не сама.

Дем’ян зупиняє машину біля невеликого будинку. Світло в вікнах говорить про те, що всередині затишно й спокійно. В цю мить я відчуваю, як напруга трохи відступає.

— Зачекай тут, я занесу твої речі, — каже він, виходячи з машини й відкриваючи багажник.

Я лише киваю, дивлячись, як він акуратно бере мою валізу і сумку. Увесь цей час мене переслідує дивне відчуття — суміш полегшення і порожнечі.

Коли ми заходимо всередину, він ставить речі біля дверей і вмикає світло. Квартира невелика, але затишна. Дерев’яні меблі, м’який диван у вітальні, полиця з книгами. Все виглядає дуже особистим, і я розумію, що він живе тут один, але з душею.

— Твоя кімната тут, — каже Дем’ян, вказуючи на двері ліворуч.

— Дякую, — шепочу я, намагаючись не розгубитися в цьому новому для мене просторі.

Але щойно я заходжу до кімнати й намагаюся трохи перевести подих, телефон у кишені починає вібрувати. Екран світиться ім’ям Марка. Мені стає важко дихати.

— Що таке? — питає Дем’ян, побачивши, як я напружилась.

— Марк, — коротко відповідаю я, дивлячись на телефон.

— Хочеш, я відповім? — питає він, простягаючи руку.

Я не впевнена, що встигаю навіть кивнути, але Дем’ян уже бере телефон.

— Алло, Марк, це Дем’ян, — каже він рівним, спокійним голосом, виходячи з кімнати, щоб я не чула.

Моє серце б’ється так сильно, що, здається, воно вирветься з грудей. Я думаю про те, що Марк може сказати Дем’яну, як він може поводитися. Але хвилини тягнуться, а голосів не чути.

За кілька хвилин Дем’ян повертається. Його обличчя розслаблене, і він виглядає зовсім не стурбованим.

— Що він сказав? — питаю я, нервово зводячи руки на грудях.

— Він хвилюється за тебе, — каже Дем’ян, сідаючи на край дивана. — Хотів знати, чи ти в безпеці. Просив передати, що ти завжди можеш повернутися додому, якщо захочеш.

Я зітхаю, відчуваючи, як слова Дем’яна змушують мій шлунок скрутитися вузлом.

— Він… турбується, — додає Дем’ян, дивлячись на мене уважно. — Він не виглядав агресивним, коли я приїхав. Скоріше розгубленим. Ти вибила його з колії.

— Я не хочу зараз говорити з ним, — відрізаю я.

— І це нормально, — відповідає Дем’ян. — Просто знай: якщо тобі щось буде потрібно, він, схоже, не зникне.

Це правда. Але від цієї правди мені не легше.

Я сиджу, дивлячись на свої руки, які чомусь тремтять. Усвідомлення того, що Марк усе ще десь поруч у моєму житті, хоч і ненав’язливо, змушує мене відчувати і полегшення, і напругу водночас.

— І про що ти думаєш? — тихо запитує Дем’ян, ніби вгадуючи мої думки. Його голос звучить м’яко, без зайвого тиску.

Я піднімаю голову й дивлюся на нього. Його спокійна впевненість зараз здається єдиною опорою, яка мене тримає. Але я не знаю, що відповісти. Мені не хочеться рухатися далі й водночас я відчуваю, що стояти на місці більше неможливо.

— Не знаю, — відповідаю я чесно, зводячи плечі. — Я просто… заплуталася. У всьому.

Дем’ян на секунду задумується, а потім, немов ухвалив рішення, простягає руку й торкається моєї долоні. Це жест підтримки, не більше, але від нього мені стає трохи спокійніше.

— Може, спробуєш відволіктися? Подивимося якесь кіно? Або я можу зробити чай? У мене є трав’яний — допомагає розслабитися, — пропонує він.

Його турбота здається настільки простою й ненав’язливою, що я несподівано усміхаюся. Це перша справжня усмішка за весь день.