Читати книгу - "Занадто багато в мені, Дарина Міс"

— Ти завжди такий? — питаю я жартома. — Постійно рятуєш дівчат, вариш чай і знаходиш правильні слова?

Дем’ян сміється, відкидаючись на спинку дивана.

— Можна сказати й так. Але тільки для тих, хто цього потребує, — відповідає він, підморгуючи.

Його жарт звучить легко, але в цьому є щось більше. Я відчуваю, як він справді намагається створити для мене простір, де я можу просто бути собою, не тікаючи й не приховуючи своїх страхів.

— Добре, — кажу я, глибоко вдихаючи. — Давай чай.

Він усміхається, підіймається з дивана й прямує до кухні. А я тим часом намагаюся розібратися в собі. Чому я так легко відчуваю себе спокійно поруч із ним? І чому, навіть коли здається, що всі двері зачинені, Дем’ян дає відчуття, ніби вихід усе ж є?

Кидаю погляд на руку і розумію, що варто змінити пов’язку. Тож питаю в Дем’яна про аптечку і швидко справляюсь з цією проблемою. Видихнувши я знову вмощуюсь на дивані, відчуваю легку втому в тілі та на душі.

Дем’ян повертається з кухні, тримаючи в руках дві чашки чаю. Він ставить одну переді мною, а сам сідає поруч. Запах трав’яного напою заповнює кімнату, але я майже його не відчуваю — думки сплутані.

— Ти справді виглядаєш дуже виснаженою, — каже він, кидаючи на мене короткий, але уважний погляд.

— Просто… дивний день, — відповідаю я, відводячи погляд. Але в ту ж мить згадую про Женю, і холод пробігає по спині.

— Соню, — його голос раптом стає серйознішим. — Женя лишалася на вечірці, коли ти пішла? — наче прочитавши мої думки запитує Дем’ян.

Я киваю, ніби боячись своїх слів.

— Так, вона залишилася. Я… Я була так розгублена, що навіть не запитала, чи все з нею добре, — зізнаюся я, голос тремтить. — Але вона запевняла мене в тому, що там її друзі, — про те, що один з її ймовірних друзів напав на мене я, звісно ж, мовчу.

Обличчя Дем’яна темніє. Він відкидається на спинку дивана, а його щелепа помітно напружується.

— Ця рудоволоса бестія мене в могилу зведе, — нарешті каже він крізь зуби, піднімаючи руки до обличчя й ковзаючи пальцями по волоссю.

— Що? — я здивовано дивлюся на нього. Його реакція здається мені навіть надто емоційною. — Ти так хвилюєшся за неї?

— Хвилююся? — він зривається на півусмішку, але в його очах блискає гнів. — Вона постійно кидається в якісь дурниці, ніби не думає про наслідки. Я не можу її залишити без нагляду, бо хто знає, що станеться.

— То ти подзвониш їй? — питаю я обережно.

— Звісно, подзвоню, — відповідає він, рішуче піднімаючись. — Якщо з нею щось трапиться…

Його голос обривається, і я бачу, як він важко зітхає, намагаючись заспокоїти себе. Це не просто хвилювання — це турбота, змішана з роздратуванням і страхом. Він і справді хвилюється за Женю.

Дем’ян повертається до вітальні з телефоном у руках. Його обличчя напружене, а в очах блискає роздратування, хоча він намагається тримати себе в руках. Він швидко набирає номер, прикладає телефон до вуха й ходить по кімнаті, чекаючи на відповідь.

— Женю, де ти? — питає він відразу, як тільки на тому кінці хтось відповідає. Його голос рівний, але холодний, і я чую слабке тремтіння в тоні.

На кілька секунд у кімнаті стає чути лише його важке дихання, а потім він зупиняється, стискаючи телефон у руці.

— Що? — його тон раптом змінюється на різкий. — Ти взагалі думаєш, що ти робиш?

Я злегка здригаюся від його слів, але нічого не кажу, просто спостерігаю, як він продовжує слухати.

— Добре. Сиди там, я зараз приїду, — каже він нарешті, з явним роздратуванням у голосі, і швидко закінчує розмову.

Дем’ян опускає телефон на стіл і важко видихає, проводячи руками по обличчю.

— Вона просить, щоб я її забрав, — каже він, не дивлячись на мене. У його голосі змішується гнів і стурбованість.

— Що трапилося? — питаю я тихо.

— Каже, що не хоче залишатися там, — відповідає він коротко, різко підходячи до дверей, щоб взяти ключі. — Я ж казав: ця рудоволоса бестія зведе мене з розуму.

— Може, я поїду з тобою? — пропоную я, хоча й не впевнена, що це гарна ідея.

— Ні, залишайся тут, — відповідає він категорично, дивлячись на мене суворо. — Я швидко.

Його слова звучать більше як наказ, ніж прохання. Я лише мовчки киваю, дивлячись, як він різко виходить із квартири й закриває двері за собою.

Минає година, а їх усе ще немає. Тиша у квартирі здається оглушливою. Я лежу на дивані, втома бере своє, але сон ніяк не приходить. Голова наповнена думками, і мені важко заспокоїтися. 

Я відкриваю телефон, заходжу на свою анонімну сторінку, де висить прочитане запитання від Марка, яке я лишила без відповіді. 

Його слова, надруковані на екрані, здаються такими простими, але вони чіпляють мене за живе.

romov_mark: Чи можливо закохатися в образ?

Я на кілька секунд зависаю над клавіатурою. Мої пальці нерішуче барабанять по краю телефона, а потім я починаю друкувати, майже не задумуючись над словами:

Luna_S: Образ — це лише картинка, яку ми створюємо у своїй уяві. Ми малюємо її з найкращих моментів, з фантазій і наших власних бажань. Але образ — це не реальність. Це тінь, відблиск того, ким ми хочемо бачити людину. Закохатися в образ легко. А ось полюбити справжню людину, з усіма її недоліками, страхами й слабкостями — ось це справжнє випробування.

Я натискаю  «відправити » й кладу телефон на стіл. Заплющую очі й намагаюся змусити себе відволіктися. Але думки про Марка й усе, що сталося, продовжують крутитися в голові, не даючи спокою.