Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Я, ти і наш мальований і немальований Бог 📚 - Українською

Читати книгу - "Я, ти і наш мальований і немальований Бог"

290
0
26.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Я, ти і наш мальований і немальований Бог" автора Тетяна Пахомова. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 40 41 42 ... 46
Перейти на сторінку:
Красій виходив строк тільності. Степан мав провести ніч у стайні: теля потрібно було витягувати — помагати в такий спосіб корові. У світлі гасової лампи мирно дрімали кури; лежав пофиркуючи Орлик. Неспокійна Краса не знаходила собі місця: помукувала, то лягала, то спиналася на ноги. Нарешті за кілька годин з Красої показалися копитка теляти, і Степан заціпенів: теля йшло неправильно й ніяк не могло вийти. Степан намагався і так і сяк перевернути його в утробі, та все даремно. Тварина страшно мукала від нестерпного болю, а потім завалилася на бік, і з її гарних оксамитових очей потекли великі сльози болю. Телятко задушилося, так і не народившись, і тепер завдавало страшних мук корові. Степан не знав, що робити, не знала й Марія, яку він покликав, принишклі Естер і діти теж відчували величезний біль співчуття. До ранку очі Красої збайдужіли й потьмяніли — годувальниця сім’ї відійшла в небуття. Марія голосила, як за покійником, і баба Шо-Га теж плакала, бо Краса годувала і її…

— Боже ж ти мій, Степане, як, як ми будемо без неї?..Та ж пропадемо, як сірі миші… Голод нас накриє, як мішком… Краса моя, Краса…

Мовчки переживав Давид, і тихо витирала в підпіллі сльози і Мірочка; а в Естер найбільшим переживанням було, щоб малій знову не відібрало мову.

— Не плач, дівчинко моя, ми допоможемо тітці Марії та дядькові Степану…

— А Красій?

— Красій уже легше, вона не мучиться…

Орлик повільно повіз підводу зі своєю найближчою сусідкою з обійстя, і Степан поховав корову в лісі, куди вона так колись любила втікати. Великий камінь утрати ліг на Степана: голод був найбільшим страхом у кожній селянській родині, та й досхочу наїдалися рідко в якій хаті, — розумна ощадливість правила бал у готуванні їжі в натуральних господарствах без інших доходів. «Без корови — ніяк…» — товклося безперестанку в голові Степана. Він прийшов у хлів, глянув на порожнє місце, і туга стисла його серце.

— Яка ж то втрата є… важка й велика… Як рідну людину втратили, — промовив із болем. — А їсти що всі будемо? Не знаю навіть. У Марії он навіть молоко від хвилювання пропало. Уже й Богданчик відчув, що Красої не стало…

— Степане, — обізвалася в щілину Естер, — а може, хтось продає корову?

— Та продавати, може, й продають… тільки за що, за що ми її купимо?..

— А за що продають?

— Та тих німецьких паперів ніхто не хоче… Золото би пішло або обміняти на щось… а на що ти корову обміняєш — на коня хіба. А Орлик уже старий. Завтра Великдень, а в хаті замість радості — таке горе…

— Степане, — Естер відкрила дошки, — подивись, а цього на корову вистачить? — простягнула щось невеличке на долоні.

Степан поглянув: золота каблучка неймовірної краси, з великим зеленим камінцем, що виблискував усіма гранями.

— Не знаю. Я не розуміюся, і то бачу, що дуже дорога річ. Хто ж її купить, таку дорогу…

— Але не є вона дорожча від корови. А то зараз наше життя — усіх нас… Колись я тобі казала, що заплачу. Але це не є та плата. Бо всього золота світу мало, щоб подякувати за те, що ви зробили й робите для нас. Зараз це просто метал, який має стати нашою коровою…

У великодню суботу, не сказавши нічого Марії, Степан подався в ближні села й напитав гарну молочну корову. Ніхто не торгувався — видно було, що річ вартує кількох корів, але то без війни, а при війні той бартер «одна корова — кілька золотих бляшок» вважався прийнятним: спробуй із золота зроби корову чи хлібину — тішитиме око гонорових придурків, допоки в ямці не засмокче…

Тож на Великдень сім’я мала насправді добрий настрій — усі були врятовані.

— Дай, Боже, міцного здоров’я Естер та її діткам. Тепер ти нас усіх урятувала, — примовляла Марія, погладжуючи куплену годувальницю. Нова корова теж дістала титул Красої, щоправда, плями в неї були не чорно-білі, а рудувато-білі, але молока давала не менше.

— І шо, де ж ти то її, Степане, так хутко здибав, га? А шо вже така ладна корова вартує досить. Шо? Га? — не могла надивуватися й натішитися баба Шо-Га: молочна кухня їй теж була забезпечена.

— Та то моєї матері другострієчної[15] сестри чоловіка зі Стоянова вуйко[16] з Тартакова позичив, бо не може паші їй на зиму накосити, — громадив у велику купу брехню, як сіно граблями, Степан. — Казав, два роки теля від неї різати і йому віддавати, а нє, то вівцями чи козами, але то ще з возом сіна на додачу, бо ті до ховання старому є менш прикрі — та й так ту справу залатвили-сьмо…

Стара таке нагромадження інформації а-ля «на городі бузина, а в Києві дядько» точно не змогла би повторити своєму підлуватому синові, на що Степан і розраховував. А Естер із дітьми в схованці душилися від сміху, слухаючи натхненну конспіративну маячню Степана…

На Великдень сім’я в підпіллі роздивлялася крашанки й невеличку писанку, яку, попри зайнятість, устигла намалювати Марія.

— Це вам слугуватиме оберегом, тим більше що яйко від Коко, — подав у сховок великодні гостинці Степан.

— Які красиві олені намальовані. А що, у нас житимуть у стайні ще й олені? — защебетала Мірочка.

— Ні, не зовсім так, дитино, — засміявся Степан. — Бачиш, кожна рисочка на писанці має своє магічне значення: заштрихований квадратик — це засіяна земля, нам треба, щоб урожай був добрий, щоб і ми, і худоба мали-сьмо, що їсти. Безконечні змійки — це вода, яка напоїть землю. А оці олені — це як сонце, яке щодня виходить і на ніч заходить до свого підземного сховку.

— А ми — навпаки, — зітхнула Мірочка…

— А ви вірте, що тепер допомагаєте сонцю виходити з-під землі, й колись — я так думаю, то ще недовго залишилось, — воно віддячить вам на повну силу… Тітка Марія, коли малювала писанку, теж побажала вам швидше побачити сонце. Та й саме яйце — це символ сонця… А ще в нас обов’язково у хліві залишають писанку — щоб худоба добре велася й не хворіла. Так що у вас не просто олені житимуть, а ключик до сонця й до здоров’я ваших наземних ангелів…

Кожного ранку тепер, розплющивши очі, Давид і Міра промовляли традиційну ранкову молитву «Моде ані…», тримаючи пальчик на писанці, і свято вірили, що коли-небудь ці смішні оленики оживуть і винесуть їх у безконечне море простору й сонячного

1 ... 40 41 42 ... 46
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Я, ти і наш мальований і немальований Бог», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Я, ти і наш мальований і немальований Бог"