Читати книгу - "Скрут"

— …нечутно.

— Відвар готовий, накажете напоїти?

— Тихше! Тихше, всі геть звідси, всі!

Іноді дівчинка бачила Велику Фа, й хотілося відштовхнути її від ліжка — та руки не здіймалися. У її тілі більше не було кісток — тільки якісь скручені, болісні мотузки…

— Випий. Випий, дитинко…

У горло їй лилося гірке, огидне, вона відвертала обличчя, і тоді руки жінки, що напувала її, примушували:

— Треба… Треба, маленька, треба… Пий…

Вона захлиналася, і кашель переходив у блювотні позиви, але у неї всередині було порожньо. Зсохлий порожній шлунок, і від самої лишень думки про їжу…

— …Що роби-ити? Що ж його робити, га?

Простирадла пекли. Подушка підіймалася гарячим пагорбом, і на ній не було місця важкій, змученій болем голові.

Потім вона провалювалася у півсон; сніговий заєць був тут як тут, вона не могла зрозуміти, як такий гарний, білий звір не розуміє, що їй важко, не йде собі… Далі замість зайця з’явилася Анісу — вона розросталася до немислимих розмірів, просочена кров’ю ганчір’яна лялька.

— Анісу, йди геть, я боюся тебе…

«Чому ти мене залишила? Чому не закопала?»

— Ти ж лялька…

«Не поховала мене…»

— Іди… Йди!

— …Це я, дівчинко. Не жени мене…

Велика Фа. Брови — як дві скибочки хліба…

Далі у її напівсні щось змінилося. Якесь далеке тупотіння, якась дивна тиша; вона розліпила очі, побачила стелю над собою. Тільки стелю, схожу на снігову рівнину…

Голоси.

Рипіння дверей; вона ще не бачила його, вона спробувала визволити з-під ватяної ковдри неслухняні руки:

— Аальмаре…

Запах коней і заліза.

— Аальмаре… Вони… вони спалили ночви…

Темрява.

Зрідка вона приходила до тями й відчувала його тіло. Він носив її на руках; коли одного разу прокинулася в своєму ліжку, вона злякано повернула голову:

— Аальмаре?!

— Він спить, — сказала жінка, що сиділа біля неї. — Він уже три доби не спав…

— Аальмаре…

За кілька хвилин він прийшов і взяв її на руки.

Він говорив тихо, не вмовкаючи, іноді багато разів те саме; про далекі країни, де в кожного будинку по п’ять кутів, про ліси, де водяться небачені звірі, про змію Уюкон, здатну проковтнути цілого ведмедя, про жовтий вітер, який починається за день до великого нещастя, й тоді люди від нього божеволіють, про дерева із синьо-фіалковим листям… Його розповіді переходили в її сни, і в снах синьо-фіалкова змія Уюкон цілим заковтувала маленький п’ятикутний будиночок.

А потім лихоманка відпустила її.

Сірого ранку вона лежала, простягнена під ватяною ковдрою, спустошена, тиха, здивована; Аальмар сидів на триногому табуреті, й під руками в нього диміло в мисці якесь каламутне вариво:

— …І вони пішли знову, вже вчотирьох, і пес, як і колись, біг попереду… Фа, йди собі. Ми самі впораємося…

Дівчинка з натугою підняла голову. Велика Фа, яка досі мовчазно стояла біля завішеного вікна, без єдиного заперечення вийшла геть.

— Аальмаре… Вони спалили ночви…

— Тихше, тихше… Слухай. Пес біг попереду, і ось він знову зупинився, підняв морду й загавкав… І назустріч їм вийшла саламандра — але не зелена вже, а коричнева… Та й каже…

Розповідаючи, він відкинув ковдру; дівчинка з подивом побачила, що на ній нема сорочки, що її тіло світить ребрами, дивно чуже, змарніле; Аальмар загортав її в тепле, вимочене в мисці простирадло — так, що ніби мурашки забігали по тілі.

— Саламандра пояснила, як знайти рогатого дуба та яке слово сказати, щоб витягти з-під коріння скриньку… Але там, біля дуба, жив звір із котячими ногами, людськими руками, лисою мордою і отруйним пекучим нагаєм при поясі… Тобі холодно?

Вона похитала головою на подушці. Дотик вологої тканини був несподівано приємним.

— Усе буде добре, мала. Тепер уже точно, — він посміхнувся, і вона побачила прилиплу до його чола сиву волосинку. Одну-єдину.

— Аальмаре… А пам’ятаєш… як ми на тім полі…

— Пам’ятаю. А ти краще не згадуй.

— А… тобі було тоді страшно? На полі, коли ти мене рятував?

Його долоня на чолі. Волога тканина відділяється від тіла, залишаючи приємну прохолоду; інше простирадло, сухе, обгортає дівчинку до п’ят, як весільна сукня.

— Ти не підеш, Аальмаре? Ти посидиш зі мною, так?

— Куди ж я подінуся від тебе, мала… Куди ж я подінуся…

Вона простежила за його поглядом — і похолола.

Біля ліжка стояли, поблискуючи лакованими полозами, маленькі дерев’яні сани.

* * *

— …Немає в тобі спокою. Віри немає. Впевненості… Довіри, знову ж таки, теж нема. Ти хоч Птахові довіряєш?

Коротке, мов долоня, і майже таке само широке лезо встромилося в дерев’яний щит біля самої Ігарової щоки. Той не сіпнувся — але затамував подих, щільніше втискаючись у дерево, намагаючись не поранитися об інші леза — ті, що стирчали вже по обидва боки від його шиї та впритул притискалися до боків, а особливо заважав той, що ввігнався в щит високо між Ігарових ніг.

— Не довіряєш ти… Ти й собі не віриш. Не відвертай погляду, дивися!

Лезо відрізало йому пасмо волосся, ввійшло в дерево над самим тім’ям. Ігар змусив себе дивитись, як Отець Розбивач висмикує зі стільниці й крутить у долоні наступний кинджал — цей, здається, не простий, цей гарний, із крученим руків’ям…

— Не всім бути орлами, — озвався Ігар глухо. — Кури корисніші, хоч із якого боку глянь…

Гарний кинджал увійшов йому за вухо — так переписувачі полюбляють носити пера. Кручене, прикрашене візерунками руків’я захиталося в нього перед самими очима. Дивовижний мистецький витвір, а не зброя…

У його рідному Гнізді такі процедури були рідкістю й слугували здебільшого виключно для покарання недбайливих. Наскільки Ігарові було відомо, від людини, яка стоїть спиною до щита, при цьому нічого не було потрібно — ні спокою, зовсім у цій ситуації неможливого, ні тим більше якоїсь абстрактної віри… І вже ж, звичайно, екзекуції тривали кілька хвилин. Ніколи не тяглися годинами; так у того, хто кидає кинджали, й рука стомиться…

— Нещасний, хто сумнівається, — Отець Розбивач зважив у руці чорний, мов дьоготь, вишукано вигнутий ніж. — Той, хто бажає неможливого — нещасний… І приречений бути нещасним той, хто прагне змінити світ. Хоч би й у малому… Ось як ти, — чорне лезо ввійшло між розчепіреними пальцями Ігарової руки.

— Забагато щасливих, — огризнувся Ігар. — Повинен же хтось бути… крученим… По-вашому, держак від лопати щасливіший… за живий плющ… який… — лезо, що ввійшло в дерево впритул до скроні, змусило його затримати подих, — який вічно сумнівається… за що йому вчепитися вусиком… — новий кинджал зметнувся для кидка, але Ігар уже не міг зупинитися, його несло. — Мерці от… щасливі… а