Читати книгу - "Мертві квіти"

Продав. Для себе або Мурашевички. Стоп!

Стоп.

Оленка щось говорила, перетрушуючи книжки, але вiн її не чув. Оце вже виглядало дiйсно цiкаво. Церебролiзин, як i решта дорогих i судячи з дат, недавно куплених лiкiв, призначалися для лiкування серйозних неврологiчних захворювань. Задiяний по вуха у цих справах, Стас практично напам'ять знав багато разiв переглянутi медичнi картки як свого покiйного дядька, так i Неонiли Мурашевич. Жоден iз них нiколи не звертався до невропатолога зi скаргами на вiдповiднi болячки. Бiльше, пiд час останнього перебування у лiкарнi Мироненка обстежили повнiстю i запис невропатолога свiдчив, що проблем з цим не було.

— Покинь цi книжки, — попросив Стас.

Знахiдка претендувала на вiдповiдний статус.

— Та нi, начебто… — розводила руками Оленка. — Я ж усi її хвороби знала…

Стас перебирав далi, i до рук несподiвано потрапив обривок паперу, що валявся зiм'ятий у пакетi разом iз цими препаратами.

— «Нижня параплегiя з порушенням функцiї тазових органiв», — уголос прочитав Стас.

— Що це таке?

— А це, сонечко, те, для чого i призначалися дорогi лiки.

Стас пiдвiвся i нервово заходив по кiмнатi.

— I у кого з них була ця хвороба? — запитала Оленка.

— Уяви собi, нi в кого! Адже обоє самi пересувалися. А те, що тут написано, означає паралiч. Отже, є або була якась третя людина, для якої цi медикаменти призначалися. Людина настiльки дорога, щоб продавати дорогi серцю речi i купувати такi лiки.

— Але не настiльки, щоб заповiсти пiсля своєї смертi будинок або квартиру, — задумливо промовила дiвчина.

— Сiчеш, — згодився Стас. — Будинок i квартиру наша «солодка парочка» вирiшила подарувати практично чужим людям, нам з тобою, тобто. Бачиш як цiкаво?

— Хто б це мiг бути? — замислилася Оленка. — Не уявляю собi. Йосипiвна сама залишилася. Зовсiм сама! Я точно знаю.

— I дядько Тарас також сам, — погодився Стас. — А ну, давай ще раз оту листiвочку…

Вона принесла знайдену пiвгодини тому листiвку, де Мироненко власноруч написав вiрша з нагоди ювiлею своєї подруги. Графологiчна експертиза тут була б зайвою.

— Отже, лiки купував дядько, — промовив Стас, порiвнюючи почерки. — Дiагноз цей, вочевидь, пiд диктовку лiкаря записав на листочку, щоб не забути…

З одного боку, усе заплутувалося ще бiльше. З iншого — з'являлися шляхи для пошукiв. Конкретнi шляхи.

XXXVI

Директор музичної школи Петро Васильович Балабас був огрядним чоловiком зi шляхетною сивиною та приємними манерами. Вислухавши Стасове привiтання, вiн показав рукою на крiсло i запитав:

— Так, розумiю, лiкар бажає дитину влаштувати посеред навчального року. Вгадав?

— Та нi, — посмiхнувся Стас. — Дiтей ще не маю. Справа iншого гатунку. Минулого мiсяця помер мiй дядько. Незадовго до смертi вiн продав свiй баян. Хотiлося б розшукати покупця. Ви вже пробачте, що з таким. Але куди ж iще? Може порадите хоча б, до кого звернутися. Ви ж з усiма мiсцевими музикантами знайомi, може й знаєте, хто мiг купити.

— Знаю, — лаконiчно згодився директор. — А навiщо вам?

— Деякi речi лишилися й валяються, — розмито пояснив Стас. — I хто ж це?

— Я, — розвiв руками Балабас. — От тiльки не розумiю, якi це речi могли лишитися у Мироненка. Може, вiд чого iншого?

— Думаю, таки вiд нього, — зрадiв Стас. — Це валіза. Футляр тобто.

— Футляр?! — здивувався директор. — А вiн казав, нiби загубив. Їздив у вiдрядження до Коломиї, якщо не помиляюся, щось мав таке везти, взяв футляр вiд баяна, бо дуже зручний. Там десь i лишився — вкрали чи що…

За п'ять хвилин футляр уже лежав на столi директора i той вкладав у нього iнструмент.

— Вiд нього! Сто вiдсоткiв! — радiв знахiдцi Балабас. — Вiн, рiдний…

Футляр зачинятися не схотiв.

— Ви не думайте, у нас з ним усе законно було, — переконував Балабас, хоч Стас i не висував жодних претензiй. — Навiть розписку вiд вашого дядечка маю, що iнструмент продано законно i за нього сплачено. А чого ж це воно…

— Ось, — пояснив Стас, — ось цей поролон заважає. Не знаю, для чого тут вiн, але явно пришитий вже потiм. I схоже, не для баяна…

Директор знайшов у канцелярських приладдях лезо для голiння, i вони охайно вiдпороли зайве. Замки заклацнулися. Футляр належав саме цьому iнструменту.

— I що? — запитливо подивився директор. — Я… компенсую. Доплачу вам, адже ви, я так розумiю…

— Не треба, зайве, — вiдмахнувся Стас. — Забирайте. Саме так його треба було продати.

— Та нi, я дещо збив цiну, оскiльки баян дорогий, а був без футляра, тож…

— Нi, — стояв на своєму Стас. — Але я б хотiв вашого сприяння у деяких речах. Мене багато що цiкавить i ви можете це знати. Скажiть насамперед, чому мiй дядько продав iнструмент? Кажуть, вiн непогано грав i дуже цiнував його.

— Шановний е-е… Станiславе! — на обличчi у Балабаса з'явилася злегка iронiчна посмiшка. — На мою думку, покiйний Тарас непогано грав е-е… у шахи. Щодо гри на баянi… Я все-таки фахiвець, розумiєте… м-м… так, щоб не образити… Та що казати, якщо такий iнструмент у такому станi тримати! Я пiвдня з нього пилюку видував звiдки можна i звiдки не можна. Це ж на звучання впливає!

— Зрозумiв, — Стас вирiшив полегшити йому завдання. — Проте сам дядько вважав очевидно, що грає непогано. А iнструментом усе-таки дорожив. Ви ж не заперечуєте? Чому ж продав?

— Не знаю, — вiдверто зiзнався директор. — От повiрте, не цiкавився. Миттєво грошi позичив i забрав, боявся, щоб родич ваш не передумав. Ну це ж iнструмент! Я давно на нього оком накинув. Що казати!

— А самi як думаєте? — не вгавав Стас.

— А що тут думати? Не знав аж так дуже вашого дядька, не був у курсi його справ. Навiть приблизно не уявляю. Може грошi були потрiбнi…

— Скажiть тодi ще одне, — Стас пильно подивився на спiврозмовника. — А навiщо ви розписку давали?

— Розписку вiн писав, не я, — пояснив Балабас. — Звiсно, баян — не машина. Але… Ну, знову, щоб не образити… Словом, хитра людина був ваш дядько. Ну, краще, коли усе офiцiйно. От i змусив я його написати розписку, що грошi у такiй-то сумi вiн за продаж iнструмента отримав i подальших претензiй не матиме.

— Гаразд, — пiдвiв риску Стас. — Дякую вам, Петре Васильовичу.

— Що ви, це я дякую! — розплився у посмiшцi той. — Заходьте, якщо що…