Читати книгу - "Чорний обеліск. Тріумфальна арка. Ніч у Ліссабоні"

— Чому діти вмирають, Рудольфе? — питає вона.

— Не знаю.

Я не дивлюсь на неї. Не хочу, щоб вона знов полонила мене. Досить уже й того, що вона отак сидить, виставивши ноги в коротких тенісних штанах, ніби знає, що я вирішив відтепер жити по Ґеорґовому рецепту.

— Навіщо ж вони народжуються, коли їм одразу доводиться вмирати?

— Спитай про це вікарія Бодендика. Він запевняє, що Бог веде облік кожній волосині, яка спаде з будь-чиєї голови, і що все має свій сенс і свою мораль.

Ізабела сміється.

— Бог веде облік? Кого? Себе самого? Навіщо? Адже йому відомо все.

— Так, — кажу я і раптом відчуваю, сам не знаючи чому, злість. — Він всезнаючий і всеблагий, справедливий і велелюбний — однак все-таки помирають матері й діти, які без них жити не можуть, і ніхто не знає, чому на світі стільки горя.

Ізабела обертається до мене. Вона не сміється.

— Чому не всі люди щасливі, Рудольфе? — шепоче вона.

— Мабуть, тому, що Богові інакше було б нудно.

— Ні, — швидко заперечує Ізабела, — не тому.

— А чому ж?

— Тому, що він боїться.

— Боїться? Чого?

— Коли б усі стали щасливі, їм більше не треба було б Бога.

Тепер я вже дивлюсь на Ізабелу. Очі в неї якісь прозорі, обличчя

засмагле і схудле.

— Бог існує тільки для нещастя, — каже вона. — Тоді людям треба його, і вони моляться. Тому він і робить їх нещасливими.

— Є люди, які моляться Богові тому, що вони щасливі.

— Справді? — Ізабела недовірливо посміхається. — Значить, вони моляться тому, що бояться, аби щастя не покинуло їх. Усе від страху, Рудольфе. Ти цього не знаєш?

Огрядна сестра веде веселого дідугана. З вікна головного корпусу чути дзижчання пилососа. Я оглядаюсь. Вікно відчинене, але заґратоване — чорна тюрма, з якої вищить пилосос, ніби проклята душа.

— Усе від страху, — повторює Ізабела. — Тобі ніколи не буває страшно?

— Не знаю, — відповідаю я, все ще насторожений. — Думаю, що буває. Я дуже часто боявся на війні.

— Я не про те питаю. То був розумний страх. Я маю на увазі страх без імені.

— Який? Страх перед життям?

— Ні, той, що передував йому.

— Страх перед смертю?

Вона знову хитає головою. Я не питаю далі, не бажаючи заглиблюватись у цю розмову. Кілька хвилин ми сидимо в темряві мовчки. У мене знов з’являється таке почуття, що Ізабела не хвора, але я відразу ж переборюю його. Коли я дам йому волю, то знову буду тільки марно бентежитись, а мені цього не хочеться. Нарешті Ізабела питає:

— Чому ти нічого не кажеш?

— А що значать слова?

— Багато, — шепоче вона. — Все, Ти боїшся їх?

Я на мить задумуюсь.

— Мабуть, усі ми трохи боїмося гучних слів. Ними було сказано стільки брехні. А може, ми боїмося й своїх почуттів. Не довіряємо їм більше.

Ізабела підгинає під себе ноги.

— Однак людині вони потрібні, коханий, — бурмоче вона. — Інакше як жити?

Пилосос перестає дзижчати, і зненацька западає глибока тиша. Від грядки здіймається свіжий запах вогкої землі. Якась пташка в гіллі каштана виводить одноманітну пісню. Вечір раптом здається мені терезами, на шальках яких порівну розподілено світ. Я відчуваю, як вони, зовсім невагомі, гойдаються в мене на грудях. Нічого зі мною не станеться, поки я отак сидітиму і спокійно собі дихатиму, міркую я.

— Ти боїшся мене? — шепоче Ізабела.

Ні, думаю я і хитаю головою. Ти єдина людина, якої я не боюсь. І не боюся слів, коли я з тобою. Вони ніколи не здадуться тобі ні занадто гучними, ні смішними. Ти їх завжди розумієш, тому що живеш ще у світі, де слова й почуття — одне й те саме, і брехня та видіння — теж.

— Чому ти нічого не кажеш? — знову питає вона.

Я знизую плечима.

— Часом буває важко щось сказати, Ізабело. І важко дати волю.

— Кому дати волю?

— Самому собі. Багато що заважає це зробити.

— Ніж не може сам себе різати, Рудольфе. Чого ти боїшся?

— Не знаю, Ізабело.

— Не чекай так довго, коханий. А то буде пізно. Людині треба слів, — бурмоче вона.

Я не відповідаю.

— Треба слів, щоб перемогти страх, Рудольфе, — каже Ізабела. — Слова, як лампи. Вони допомагають. Поглянь, яке все стало сіре. Навіть кров зараз не червона. Чому ти не допоможеш мені?

Я нарешті даю собі волю.

— Ти солодке, чуже, кохане серце, — кажу. — Якби я міг допомогти тобі!

Вона нахиляється і обнімає мене за плечі.

— Ходи зі мною! Допоможи мені! Вони кличуть!

— Хто кличе?

— Хіба ти не чуєш? Голоси. Вони весь час кличуть!

— Ніхто тебе не кличе, Ізабело, лиш твоє серце. Але чого воно хоче?

Я відчуваю в себе на обличчі її подих.

— Кохай мене, і вони більше не кликатимуть, — каже вона.

— Я кохаю тебе.

Вона опускається біля мене на лавку. Очі в неї заплющені. Стало темніше. Повз нас поволі проходить, ступаючи, ніби на ходулях, скляний чоловік і Сестра забирає кількох хворих похилого віку, що, згорблені, нерухомо сиділи на лавках, наче темні пучки скорботи.

— Час уже йти, — каже вона в наш бік.

Я киваю головою, але залишаюсь сидіти.

— Вони кличуть, — шепоче Ізабела. — їх ніколи не можна знайти. Хто має так багато сліз?

— Ніхто, — кажу я. — Ніхто в цілому світі, люба.

Ізабела не відповідає. Вона дихає біля мене, як стомлена дитина. Тоді я підводжусь і несу її алеєю до корпусу, де вона живе.

Коли я опускаю її, вона спотикається і міцно хапається за мене. Вона бурмоче щось незрозуміле і покірно йде за мною всередину. Коридор яскраво освітлений матовими лампочками без абажурів. Я садовлю її у плетене крісло' в приймальні. Вона лежить із заплющеними очима, ніби знята з якогось невидимого хреста. Повз нас проходять дві сестри в чорному одязі. Вони прямують до каплиці. На мить мені здається, що вони хочуть віднести Ізабелу і поховати. Та ось виходить чергова сестра в білому халаті й забирає її з собою.

Начальниця прислала нам другу пляшку мозельського. Незважаючи на це, Бодендик, на мій подив, відразу ж після вечері зник. Вер-ніке залишився за столом. Погода сьогодні не міняється, і хворі такі спокійні, якими вони тільки можуть бути.

— Чому ви не умертвляєте тих, хто вже цілком безнадійний? — питаю я.

— А ви б умертвили? — питає в свою чергу Верніке.

— Не знаю. Це те саме, що у випадку з безнадійним,