Читати книгу - "Кандід"

Маленька чорна людина, урядовець інквізиції,[192] що сидів поруч нього, ввічливо зауважив:

— Очевидно, ви не вірите в первісний гріх, бо, коли все — найкраще, то не було б ні гріхопадіння, ні кари.

— Щиро перепрошую вашу ексцеленцію, — ще ввічливіше відповів Панглос, — гріхопадіння людини і прокляття неминуче мусили статися в найкращому з можливих світів.

— То ви не вірите в свободу? — спитав урядовець.

— Хай вибачить мені ваша ексцеленція, — сказав Панглос, — але свобода може співіснувати з абсолютною необхідністю, бо необхідно, щоб ми були вільні; адже, зрештою, зумовлена воля…

Панглос іще не скінчив, як урядовець зробив знак головою своєму служникові, що наливав йому портвейну.

Розділ шостий

Як улаштовано було прекрасне аутодафе,[193] щоб запобігти землетрусові, і як Кандіда було побито

Після землетрусу, що знищив три чверті Лісабона, тамтешні мудреці не добрали певнішого способу попередити цілковиту руїну, як дати народові прекрасне аутодафе. Коїмбрський університет[194] постановив, що таке видовище, як церемоніальне спалення кількох людей на повільному огні, є найкращий засіб перешкодити землетрусові.

Внаслідок цього схопили одного біскайця, спійманого на тому, що одружився з кумою, та двох португальців, що здирали сало з курчати, коли його їли.[195] Потім, зразу після обіду, схопили доктора Панглоса та його учня Кандіда — першого за те, що він говорив, а другого за те, що слухав, схвалюючи; обох повели нарізно до надзвичайно вогких приміщень, куди ніколи не заглядало сонце. На дев'ятий день їх обох одягли в сан-беніто, прикрасили їм голови паперовими митрами;[196] Кандідові митра і сан-беніто були розмальовані перекинутими звоями полум'я і чортами, що не мали ні хвостів, ні пазурів, а на Панглосові чорти були з пазурами й хвостами і полум'я було пряме. В такому одязі вони пішли урочистим походом, вислухали дуже патетичну казань у супроводі прекрасної монотонної музики. Кандіда відшмагали під такт співів, біскайця і двох тих, що не хотіли їсти сала, спалили, а Панглоса повісили, хоч це і було проти звичаю. Того ж дня земля знов стряслася з жахливим грюкотом.

Кандід, переляканий, приголомшений, спантеличений, умиваючись кров'ю і весь тремтячи, говорив сам собі:

— Коли це найкращий із можливих світів, то які тоді інші? Хай би мене відшмагали — це було зі мною в болгар; але, мій любий Панглосе, найбільший серед філософів, чи треба було мені бачити, як вас вішали не знати за що? Мій любий анабаптисте, найкращий серед людей, чи треба було вам тонути в порту? О Кунігундо, перлино серед дівчат, чи ж треба було, щоб вам розпороли живіт?

Він ішов, відшмаганий різками, ледве тримаючись на ногах, після проповіді, розгрішення і благословення, коли до нього підійшла стара жінка і сказала:

— Бадьорись, сину мій, і йди за мною.

Розділ сьомий

Як стара піклувалась про Кандіда і як він знайшов те, що кохав

Кандід не став від того бадьоріший, але пішов за старою до якоїсь халупи; вона дала йому горщик з мастивом, щоб натертись, лишила йому що їсти й пити, показала невеличке чисте ліжко; коло ліжка було повне вбрання.

— Їжте, пийте і спіть, — сказала вона йому, — і хай охороняють вас Атоська Божа Матір,[197] святий Антоній Падуанський та святий Яків Кампостельський.[198] Я прийду завтра.

Кандід, глибоко здивований усім, що бачив, усім, що вистраждав, а ще більше милосердям старої жінки, хотів поцілувати їй руку.

— Не мені маєте руку цілувати, — сказала стара. — Я повернуся завтра. Натріться мастивом, їжте і спіть.

Кандід, незважаючи на всі нещастя, попоїв і заснув. Другого дня стара принесла йому снідати, оглянула спину і сама натерла її іншим мастивом; потім принесла йому обідати, а ввечері знову прийшла з вечерею. Позавтра вона повторила те саме.

— Хто ви? — не раз питав її Кандід. — Звідки у вас стільки добрості? Чим я віддячу вам?

Добра жінка ніколи нічого не відповідала. Якось вона ввечері прийшла знову, але без вечері.

— Ідіть за мною, — сказала вона, — і не кажіть ні слова.

Вона взяла його під руку і повела до села за чверть милі від самого міста; вони прийшли до самітного будинку, оточеного садом і канавами. Стара постукала в двері. Їм відчинили; і тоді вона повела Кандіда потайними сходами до роззолоченого кабінету, покинула його на парчовій канапі, зачинила двері й вийшла. Кандід гадав, що він спить. Все життя здавалося йому тяжким, згубним сном, а ця мить — сном приємним.

Стара незабаром з'явилася; вона через силу підтримувала тремтячу жінку величного зросту, що поблискувала самоцвітами і була завинена вуалем.

— Зніміть вуаль, — сказала стара Кандідові.

Юнак наблизився і несмілою рукою скинув вуаль. Яка хвилина! Яка несподіванка! Йому здалося, що він бачить Кунігунду. Та він і справді її побачив, — то була вона, йому забракло сили, він не зміг ані слова промовити і впав їй до ніг. Кунігунда впала на канапу. Стара побризкала їх водою із спиртом, вони очутились і заговорили; спочатку це були окремі слова, безладні запитання і відповіді, зітхання, сльози, вигуки. Стара порадила їм розмовляти не так голосно і покинула їх на самоті.

— Як! Це ви! — сказав їй Кандід. — Ви живі, я знайшов вас у Португалії! Отже — вас не зґвалтовано? Вам не розпорото живота, як запевняв мене філософ Панглос?

— Усе це правда, — відповіла прекрасна Кунігунда, — але не завжди умирають від тих пригод.

— А ваші батько й мати — їх убито?

— Так, це правда, — сказала Кунігунда і заплакала.

— А ваш брат?

— І брата мого теж убито.

— Але чому ви в Португалії? І як ви дізналися, що я тут? І яким дивним випадком привели мене в цей дім?

— Я вам розповім про все, — сказала вона, — але розкажіть ви мені перше, що сталося з вами після невинного поцілунку, що ви дали мені, і тих стусанів ногою, що ви тоді дістали.

Кандід послухався її з глибокою пошаною, і, хоч був збентежений, хоч голос йому був кволий і тремтів, хоч спина йому ще трохи боліла, він розповів ій, дуже наівно, про все, чого зазнав з часу розлуки. Кунігунда зводила очі до неба, оплакуючи смерть доброго анабаптиста та Панглоса; а потім сама почала розповідати Кандідові, який не поминув ані слова, пожираючи її очима.

Розділ восьмий

Історія Кунігунди

— Я лежала в ліжку і міцно спала, коли небо воліло наслати болгар на наш прекрасний замок Тундер-тен-Тронк. Вони зарізали мого батька й брата і на шматки посікли мою