Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Терпкість вишні 📚 - Українською

Читати книгу - "Терпкість вишні"

288
0
26.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Терпкість вишні" автора Ізабелла Сова. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 40 41 42 ... 57
Перейти на сторінку:
Поклала на його стіл обіч комп’ютера у великому конверті з написом: «Від Вишні». При нагоді здала працю про малі групи. Цікаво, що тепер робитиме Зоська? А Данієль? Буде вибачатися? Виправдовуватися? Благати про другий шанс?

— Може, він змінить джерело натхнення, — сказала Вікторія. — Перейде на інших авторів.

— Або збільшить виробіток так званої власної продукції, — кинув Травка.

— Невже всі вже знають про мою поразку?

— Я дізналася нині, — сказала Марія. — Від Томека. Анджей з Олеком також.

— А Ірек?

— Знає, — відповів Травка. — Він учора телефонував від бабусі, то я йому сказав.

— Ти, Травко, міг би працювати передавачем, — озвалася Мілька. — Шкода тільки, що ти не подумав про Вишню. Не кожен любить бути героєм програми «Поговорімо про сусіду навпроти».

Через тиждень після обливаного понеділка

— Чого ти отак бовванієш, як пам’ятник? Щось трапилося? — допитувалася Вікторія.

Я тільки кивнула, втупившись у біло-червоні клітини на цераті, що покривала наш кухонний стіл.

— Данієль?

Я простягла їй переказ, на цілих чотириста злотих.

— Від кого?

— Не знаю, певно, від тата. Він не надіслав жодного листа чи поштівки. Нічого. Тільки переказ. Певно, хоче остаточно мені довести, яка я підла, — зітхнула я.

— Ну і що?

— Ну і це йому чудово вдалося.

День або два опісля

Мілька пішла на побачення з Філіппом. Позавчора він зателефонував, і вони домовилися під Ощадкасою. Банально, як вважає Марія.

— Вони повинні були б зустрітись у тій блакитній кав’ярні біля галереї на Плянтах. Або в якійсь дорогій кнайпі. Нехай покаже, на що він здатен, — злостиво кинула вона.

— Чого це ти сьогодні така гостра до хлопців? — поцікавилася Вікторія. — Ну зізнавайся, тобі швидше полегшає.

Впродовж якогось часу Марія намагалася нас переконати, що гострими бувають шпичаки на трояндах. Зрештою капітулювала і зрадила причину своєї люті. Гуру.

— Ми пішли вчора гуляти з Томеком, — почала вона, досипаючи собі до чаю п’яту ложечку замінника цукру. — Було близько сьомої, і Томек сказав, що зараз мені дещо покаже. А потім привів мене до «Ікеї», до самого директора. Той прийняв нас у себе в кабінеті. Представився і зразу як ляпне: «Це та наївна дівчинка, котра повірила, що її коханий улаштував собі в „Ікеї“ безплатний пансіон?»

— Він не зловживав делікатністю, — визнали ми з Вікторією.

— На жаль, — хлипнула Марія. — А потім запевнив, що не знає жодного гуру. Але охоче з ним познайомився б, бо вже два роки має бажання повіситись у відділі іграшок. «Може, цей гуру допоміг би мені віднайти загублений сенс життя, — додав він, — якщо йому вдалося отуманити на сорок років молодшу студентку соціології».

— Який злюка, — зауважила Вікі. — І через це ти плачеш? Чи через гуру?

— Через усе! — Марія досипала чергову ложечку замінника цукру. — А найбільше через Томека! Виставити мене на посміховисько перед усім світом! І саме тому я оголошую війну всім чоловікам!

Майже середина квітня

Марія перебуває у стані війни, а я й далі журюся над татовим переказом. Обгризла геть усі шкірки на нігтях. Що далі?

— Подумай про плюси, — озвався з-під столу Ірек. — Ти не маєш часу журитися над Данієлем.

Данієль. Не написав. Не затефонував. Не прийшов. Просто жодної реакції. Із Зосьчиного боку також.

— Мабуть, вона зрозуміла, що цього разу мусить покинути поле бою. А що до Данієля, то я гадаю, йому просто не багнеться міняти список літератури, — потішив мене Ірек. — Він дійшов висновку, що легше поміняти кандидатку для приголомшення. Маю надію, що я тебе не образив.

— Чим? — я подала йому гвинтик. Він упродовж двох хвилин мацав стільницю, намагаючись його знайти.

— Ну тим, що ти не бавишся в самоодурення.

— А у що тут можна бавитися? — зітхнула я.

— Ти могла б, приміром, сказати, що Данієль не одержав книжку. І що ти й далі повинна чекати його дзвінка. А якби він і далі не дзвонив…

— Я сказала б, що в нього, напевно, запалення легенів. Дай спокій, Іреку, я ж не Марія. Якби він не одержав книжку, то вже зі мною сконтактувався би. Він стільки не витримав би. Останнім часом ми бачилися принаймні раз на тиждень.

— Закоханий, — підсумував Ірек. — Ну, готово.

— Як це готово? Адже ти не пригвинтив кришку корпусу.

— Ну, — притакнув він. — Зумисне.

— А чому? — з цікавістю допитувалась я.

— Друзяка інформатик зрадив мені один секрет. Ніби якщо пригвинтиш кришку корпусу, то негайно виявиться, що щось полетіло, щось не запускається і треба знов її відгвинчувати. І подумати тільки, що останні два роки я даремно мордувався.

* * *

— Ірек цього не знав? — пирхнув Мілош. — Я свою ніколи не пригвинчую. Якось спробував і зразу мусив міняти модем. А кажуть, що ваше покоління знається на комп’ютерах, як жодне інше.

— Цікаво, що говорять про твоє, — втрутилась я, перевіряючи його домашню роботу.

— Шкода цитувати, — він скорчив знуджену гримаску. — Ну хіба окрім одного твердження. Воно дуже мені сподобалось.

— Якого? — наставила я вуха.

— Що в п’ятнадцять років нас доведеться годувати вилами крізь ґрати. Найліпше сирим м’ясом.

Середина квітня

Нині я втратила останні ілюзії, що Данієль спробує бодай щось мені пояснити. Ми розминулися в коридорі як студентка з асистентом. Може, я повинна була з ним привітатися?

Я поверталася додому пішки, проводячи кінчиками пальців по стінах кам’яниць. Навіть не відчула, як стерла подушечки до крові. А поза тим усе спокійно.

Друга половина квітня

Сьогодні Травка врешті збагнув, що Марія оголосила війну чоловікам. І таким чином утратив останні ілюзії стосовно їхнього спільного сонцесяйного майбуття.

— Ти казав, що твій батько — волоцюга й філософ! — виплюнула вона із себе, пережовуючи булочку із сезамом.

— Я казав? — здивувався Травка. — Я казав, що мій старий не може знайти своє місце!

— Ну власне! А я думала, що він мандрує світами в пошуках сенсу життя! — Марія для різноманітності потягнулася до кренделя з маком.

— Ти хочеш зустрічатися зі мною чи з моїм старим? — розізлився Травка.

— Із жодним із вас, — випалила Марія, — бо нарешті зрозуміла, для чого існують чоловіки!

— Для чого? — зацікавлено запитала я.

— Для того, щоб міняти пробки, тягати важкі торби, ходити до пивниці по слоїки і потім їх відкорковувати! — перелічила вона. — І звісно, багато заробляти.

— Супер, — похвалила її Мілька, розвалившись на Травчиних золотавих подушках. — Гібрид електрика зі скарбницею й вантажником.

— Я помітила вплив твоєї тітки, — зауважила Вікторія, забираючи з-під Маріїного носа тарілку з кренделями. — А колись ти нарікала, що вона дрібна міщанка.

— Колись, — зі зневагою форкнула Марія. — Це було колись.

Два дні опісля

— Що ти їй сказав? — допитувалася Мілена. — Окрім того, що зробив

1 ... 40 41 42 ... 57
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Терпкість вишні», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Терпкість вишні"