Читати книгу - "Печера"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Він відгукнувся майже весело:
— Нехай підніметься!
Намагаючись дати назву почуттю, яке його охопило, він незабаром зупинився на слові «радість». Його радувала поява Паули; вона була на диво доречна. Як відповідний акорд. Власне, задум, що зрів зараз у похмурій Рамановій душі, багато в чому завдячував саме випадкові… який звів у Печері кровожерного саага та царну, яка не хотіла вмирати.
З першого ж погляду на неї йому стало ясно: щодо її стосунків з Тодіном він не помилився. Ба більше — Паула не просто переживала роман. Те, що сталося, не було другою, третьою, п’ятдесятою подією в її житті; Паула сяяла якимсь гарячковим світлом, і Раман цілком міг би її спитати: чи добре пройшла дефлорація?
Він ледве стримався. Питання висіло в нього на язиці, і загнати його назад у горло виявилось дуже нелегко; Паула відчула щось підозріле й насупилася:
— У мене що… прищик на носі? Чого ви так дивитесь?..
— То п’єса тобі сподобалась? — він із задоволенням взяв у руки зручний, із золотим тисненням томик. — І ваші думки не збіглися?
Якийсь час вона не розуміла, про що він, потім почервоніла:
— У нас, розумієте, є багато інших тем для розмови.
— Розумію, — сказав Раман, і в голосі його справді прозвучало розуміння, серйозне, на самісінькій межі глузування.
Паула підвела голову:
— Дякую за п’єсу… На все добре.
— Я хочу її поставити, — сказав Кович навздогін її спині.
Паула за інерцією відчинила двері, затрималася на порозі — потім не втрималася й обернулась.
— Так, — Раман кивнув. — «Першу ніч»… Її за всю історію ставили двічі чи тричі. Ще тоді, триста років тому…
— Ви серйозно? — спитала Паула пошепки.
— Подивися в енциклопедії. Не більше трьох разів…
— Ні, про ПОСТАНОВКУ — ви серйозно?
Кович помовчав, насолоджуючись її збентеженням. Він хотів її зачепити — і зачепив, і скільки завгодно може тепер милуватися круглими очима й роззявленим ротом…
У неї красиві губи. Породисті. Така, м-м-м, рідкісна форма…
— Авжеж, серйозно, Пауло. А що в цьому дивного?
— Це ж… не можна, — проговорила Паула майже з забобонним жахом.
— Чому? — Раман не спішив. Знав, що тепер вона без його дозволу не піде. — Чому не можна? Тому, що про Печеру?
— Ви ж самі розумієте, — сказала Паула невпевнено.
Раман знизав плечима:
— Чому? Що я повинен розуміти? Що на теми Печери розмовляти не годиться? Та хіба від мовчання Печера зникає? І хіба ви, я, всі… перестанемо вночі виходити на полювання? Чи, гм, на водопій, як там у вас водиться… То чого ж мовчати?..
Вона причинила двері. Інстинктивно, наче боялась чужих вух.
Кович посміхнувся:
— Та не червонійте… моя спільнице. Бо причина всього — знаєте хто?
— Аж ніяк, — сказала вона і справді почервоніла. — Ніяк… що ви вигадуєте?!
— Я вигадую? — здивувався він щиро. — А в кого я видер шматок шерсті? Хто тричі підряд змився, хто потім приперся до мене по касети, хто, врешті-решт, повідомив мені, що я бездарний режисер і після «Дівчинки…….
— То ви… — вона так обурилась, що забула про чемність. — То ви… заради ЦЬОГО? Щоб скандал? Думаєте, вам вдасться повернути… Через скандал?! Як останньому, бездарному, безпорадному… театр спалити, а на вогні сосиску засмажити?!
Гнів Паулі личив. Голос зривався — Раман із задоволенням подумав, що Клора Кобець у «Залізних білках» часом виводить себе саме на такий, справді священний стан… Як темпераментно. Як дієво. І яка вона, хай їй грець, вродлива в тому своєму рум’янці…
— Ви не маєте рації, — сказав він радісно. — Вас зачіпає — це нормально… Усіх зачіпає. Можна було б поставити п’єсу про щасливу любов асистентки з телебачення і психіатра середнього віку, але такі сюжети природні, ця історія не зачепить так глибоко, як…
— Ну ви й падлюка, — сказала вона майже спокійно. — Сааг.
І вийшла, грюкнувши дверима.
* * *
…А потім вона досхочу напилася з джерела. Від крапель, що зривалися з її губ, на темній поверхні води розбігалися легкі кола; білі вуха-мушлі стояли сторч, але найсильнішим і найвиразнішим залишався саме цей звук: крап… крап…
У Печері було тихо. Дивно спокійно, навіть світляні жуки насмілилися спуститися з-під стелі й спіралями закружляли серед сталагмітів — і по величезному залу затанцювали відблиски; царна побачила себе, багато разів повторену в неясному танку її власних тіней. Побачила і злякалася, але вуха сказали їй, що боятися нічого, а очам вона зроду не довіряла.
Крап… крап…
Танець жуків знову злетів під стелю — царна напружилася, стрімко перебираючи нитки звуків та згуків. Серед звичних сірих мотузочків — крила жуків, шелест вітру, вовтузіння черв’яків на дні вогких щілин — виразно проступили два жовті небезпечні шнурки: до залу наближалися схрулі, і один переслідував другого.
Схруль смертельно небезпечний для царни.
Та тільки не під час гону.
Довше живе той, хто вміє порівняти загрозу для життя і свій власний страх; царна затаїлася, невидима серед каміння, нерухома, мов каміння.
Самиця мчала не для того, щоб утекти від самця. Самиця випробовувала його сили, підхльостувала інстинкти, з кожним стрибком стаючи дедалі бажанішою; під блимання світла від високого танку жуків царна бачила, як самець догнав самицю посеред залу, серед лісу сталагмітів, на подушці підсохлого моху. Вуха царнині здригнулися від удару, від вибуху звуків.
Довгі морди схрулів, здається, сплелися. Страшні рила терлися одне об одне з лютою ніжністю; навіть слабкий царнин ніс уловив пряний запах шлюбного ігрища. Запах збуджених схрулів.
Дійство тривало; самець, після того як довго й наполегливо переслідував подругу, тепер міг собі дозволити не квапитися. Схопивши самицю за жилавий хвіст і надавши свій власний хвіст на ласку її вигнутих зубів, він раз по раз перекочувався через її тіло, і низький весільний рик його з кожною хвилиною дужчав; схрулиха скавуліла, проте не від болю, а від хоті.
Царна не стояла вже непорушно, мов камінь. Вона тремтіла — від кінчиків вух аж до ратичок, потонулих у пожухлій моховій підстилці.
Схрулі возз’єдналися.
Дві огидні хижі тварюки злилися в одну, не менш хижу, проте майже чудову; принаймні ця нова тварина була доречна. Як фігурні ікла сталактитів, як колони сталагмітів, як танок світляних жуків та розсип самоцвітів, а зал, освітлений рухливими ліхтариками, був чудовий навіть з погляду царни. Мить вона милувалася піком шлюбного ігрища, а потім гримнуло виття з двох горлянок, і бідолашні її вуха не витримали й наказали ногам тікати.
Тікати.
Вона відразу зрозуміла, що її не
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Печера», після закриття браузера.