Читати книгу - "Крівава Книга Ч. 2. Матеріяли до польської інвазії (оригинал)"

Льзова — скликали до суду Гуцулів до одної салі, роздягали їх по пояс і жовніри та жандарми били їх нагайками до того, що войки було чути на віддаль 80 кроків, хоча двері і вікна були 8ачинені. Молодим хлопцям витягали кліщами нігті, розбивали крісами яблука на колінах і т. п. Хто не явився до екзекуції, тому палили хату. Офіцери залюбки кидали старих на землю і по них танцювали.

Д. 14. грудня 1920 р. арештували поль. жандарми господаря з Жабйого Н. 3., сліпого на обидвое очей, бо в нього найшли підкинутий кріс. і- »мандант жандармерії Ґураль бив його кулаками, кидав його під поріг, ходив по ньому, сміючися. Коли він зімлів, випустили його. (Свідки: В. К. з Жабйого).

Того-ж дня той сам командант арештував В. Ко-шеляка-Малярукового з Жабйого, звалив його на землю, сів йому на шию і бив грубим буком по цілому тілі. Опісля випустив на нього 4 вчені собаки, яві поранили жертву по всіх усюдах. Врешті, як невинного, його випустили.

Д. 26. і 27. вересня 1920 р. напали поль. жандарми на рілю Мих. Гайчука в Жабю і викопуючи при допомозі насильно зігнаних людей його буряки, забирали на команду. До воза навантаженого буряками запрлгли Анну ОстаФІйчук і Марійку Бобчук, котрі цілий день під побоями мусіли копати буряки і на посміх села мусіли везти ФІру на команду.

На дім відомого Петра Шекерика-Доникового напали польські жовніри, зрабували дві корови, спалили цінну бібліотеку, кореспонденцію, рукописи, а навіть родинні фотоґрафії. Його наймита били цілий день, аж поки він не кинув служби у Шекерика.

Управитель дібр Фундашї ґр. Скарбка в Жабю, Шарскі, підмовляв своїх стражників, щоб вони стріляли Гуцулів. В осені 1920 р. на збірці стражників він сказав: „Ви, стражники ходите по лісах; отже, де зустрінете

Боднаруків або других українських втікачів, стріляйте їх як скажених псів. Кари вам за се не буде. Дістанете ще від поль. уряду велику похвалу, бо ті втікачі — се українські бандити, що разом з послом Шекериком будували на польській землі Україну.“

На весні 1920 р. польська жандармерія з Мику-личина робила ревізії за карабінами у госп. М. П.. Д. і M. М. При тім так їх побила, що їхнє тіло почорніло як вуголь.

В Яремчу в тім часі арештувала жандармерія за кріси селян: К). і І. M., била їх, а другому з них висмикала волося з голови. І. т. д. — в нескінченість.

На закінчення сего крівавого розділу зацитуемо відривки з тайного документу, виданого 2. полком т. зв. поль. граничних стрільців, полковником і вождом Подерні п. д. /Кабє, 14. жовтня 1920 ч. 634 тайно — до вожда Генеральної округи у Львові.

Документ стверджує на основі автопсії, що Гуцули се нарід незвичайно „добрий, гостинний, чемний і добродушний“, а якщо вони „підпирають бандитів і окривають утаєну нехіть до польської держави», то він сему не дивується зовсім.

А далі читаємо:

„Bowiem zachowanie się dotychczasowych oddziałów (Baon wart. 6/VI i 4/VI) było wprost nieludzkie i karygodne. Żołnierz, co chciał, re-kwirował, zabierał wszystko, począwszy od jedzenia, a skończywszy na koniach, bydle, wpadał do chaty w dzień iw nocy, brał nielegalnie inwentarz, a nawet pieniądze, bił winnych i niewinnych, nawet i palił.“

Далі говориться, що треба польській владі зробити для Гуцулів, щоб прихилити їх симпатію. Отже треба негайно прийти їм з допомогою, доставити їм кукуруд-8яної муки по низькій ціні; треба захистити їх перед визискуванням Жидів і т. п.

Отже треба було аж вилити потоки невинної кро-ви, спалити біля 400 хазяйств, наробити безліч калік на ціле життя, щоб один з польських командантів зрозумів і відчув одчай нещасного, конаючого з голоду, населення і добачив, як жорстоко знущається польська армія над безборонним людом!

А хто відповість за Фатальну помилку? ... І хто і чим відплатить нещасним жертвам сеї помилки ? . . .

Табори полонених і цивільних інтернованих.

Польські табори для українських полонених жовнірів і цивільних інтернованих, справедливо названі „таборами смерти", се найбільший насміх над європейською культурою і вічна ганьба воскресшої Польщі.

Будучий історик з почування „і огиди писатиме сю сторінку історії польського панування, яка малюватиме українське пекло з перших років істнування вільної польської держави. А для українського народу девять місцевостей з таборами, а іменно: Домов, Вадовиці, Буґшопи біля Берестя, Пикуличі, Яловець біля Львова, Стшалково, Стрий, Ланцут, Тухоля, і три місцевости, де були робітничі компанії, а саме: Модлін, Демблін, Серадз, а врешті В:сніч, головна тюрма для цивільних інтернованих, будуть такими святими місцями, як ГолгоФта е святою для кождого христіянина.

Ніодно з названих місць смерти не відповідало своїм уладженням найпримітивнійшим вимогам уладження арештів для розбишаків. Ні в одному з названих місць, ні прохарчування, ні санітарні умови, ні поведення нагляду не досягали хочби в части рівня найстрашній-ших російських тюрм. Усіми своїми умовами вони змагали до сего, щоб вигубити до нащадку кращу частину нашого громадянства і зробитися могилою визвольним вмаганням українського народу.

Та найсумнійшою згадкою запишеться в памяти нашого народу табор в Буґшонах біля Берестя, де на протязі двох місяців, себто від 20. липня до другої половини вересня 1919 р. вимерло 4000 наших старшин і стрільців. Про умови життя в названому таборі годі й писати, бо всякий опис буде блідий і буде насміхом над жахливою дійсністю.

Сей табор швидко ввинули, щоб зберігтя життя бодай одної частини людей. Таксамо і з таких же причин розвязано табор в Пикуличах під Перемишлем, а врешті табор в Ланцуті так, що в квітні 1920 р. українські полонені містилися в таборах у Домбю, Вадо-вицях, Стшалкові і Ялівци. В тім самім часі були вони розміщені ще в робітничих компаніях, як: Подґуже-Бонарка (2 компанії), Варшава, Вильно, Яблонна (2 комп.), Варшава-Прага (3 комп.), Ланцут, Демблін (7 комп.) — так, що в робітничих компаніях начислювалося около 5000 людей.

Міжнар. Червоний Хрест подав таку статистику таборів з нашими полоненими і інтернованими ва міс» вересень 1919 p.:

Коли скажемо, що сі табори смерти на протязі одного року