Читати книгу - "Крівава Книга Ч. 2. Матеріяли до польської інвазії (оригинал)"

На основі підрахунку делеґації Українського Горо-жанського Комітету в квітні 1920 р. стан оставших в

таборах полонених представлявся: Вадовиці поверх 3000 мужви, Т/холя 300 старшин, Домбе 200 полонених, Ланцут 700, Яловець 500 петлюрівців. До того треба дочислити робітничі компанії і полонених у Стрию, Пи-куличах і др.

Загальний образ таборів полонених по звідомленню нашої делегації такий:

У Вадовицях більшість полонених була без черевиків. Одяг полонених обліплений брудом, бо не було чим очиститись, ні обмитись, тому, що полонені не діставали ні мила, ні навіть теплої води. Около 500 полонених не мало сорочок і підштанків Харч становила рано чорна кава, в полуднє зупа з дрібкою моркви і з хробаками. В бараках стіни були подіравлені, а в деяких треба було спати на підлозі. В поодиноких бараках містилося 200—250 душ так, що, не оглядаючися на холод, воз-дух був вонючий не до перенесення. Не дивниця, що в падолисті вибух в таборі тиф, а далі віспа і холера.

В Я.іівци умови полонених такі як у Вадовицях: недостача черевиків, біля, одягів — бруд, ніяких санітарних уладжень. Навіть води було мало, бо на 50 людей видавали по 10 літрів води так, що про миття або прання не було мови. Тиф забирав 7 —11 жертв денно. Полонені спали на голих досках. Чимало з них приміщено у стайнях.

а) Табор у Вадовицях.

У „Впереді“ (ч. 73 за р. 1920) читаємо про сей табор таку допись: „Панує страшний тиф, люде вмирають як мухи, з шпиталю майже ніхто здоровий не виходить. В/ідовицькии комендант Зиґзалковскі любить часто заглядати до чарки а його адютант господаруе, як сам хоче.“

В тійже Газеті (ч. 87) читаємо в листі полонених між иншим: „Як в найкоротшому часі відносини не зміняться на ліпше, або як не наспіє яка постороння по-мічнича акція, то все вигине голодовою смертю в дословнім значінню сего слова. Люде виглядають неначе кістяки або ходячі трупи, з виразом цілковитої резиґнації і байдужности до всего, а навіть до життя; вештаються вони гуртками по таборі і вишукують найріжнородніщу погань по смітниках та и їдять її — лушпина з бараболь належить в них до рідких ласощів — багато з них так вже виснажені, що не можуть з місця порушуватися.

... до своєї української суспільности ми, полонені, звертаємося ще раз і кличемо в розпуці: Р а туй те нас! Ратуйте своїх дітей, свою молодь від нехибної голодовоїсмерти!“На основі протоколу списаного 5. квітня 1920 р. у Твардошині з 7 українськими старшинами, що втікли з названого табору, можемо уявити собі сей табор осьтак:

Умови апровізаційні і санітарні не до видержання. Місяцями не діставали полонені ні шматка хліба, а коли його і діждались, так не у більшій скількости, як 6-та, а то і 8-ма частина бохонця. Обід складався з брукви або моркви, а часами з шматка конини. Полонених били, зачиняли в тюрму, голими і босими гонили на роботи. Свояки полонених не мали до них доступу; з висиланих пакетів пропадало все краще. Ні книжсік ні часописів не дозволялося читати. Одяг, який приходив від У. Горож. Комітету, конфіскували і наділювалл ним польських жовнірів. — Найбільшими катами — полонених були: четарі Сташкевіч і Чуба, десятник Валіґура і старш. дес. Вика. Вони ходили з дротяними нагайками і побивали старшин так тяжко, що кількох від ран в лічниці померло.

Коли більша кількість полонених втікла, табор перевезли серед зимової стужі і о голоді до Стшалкова. В дорозі 7 полонених померло від голоду і морозу.

У Стшалкові мешкала мужва в землянках, до котрих затікає вода. Зимою їх не опалювали. Апровізація була мізерна. Шпиталь не мав ні ліжок, ні ліків. —

Комендантом табору був полк. Кевнярскі, людина добра та слабої волі. Фактично командував в таборі десятник Соберай, який бив старшин і замикав їх до арештів.

Щоб читачі мали поняття, що доводилося переносити нашим героям, які попадали в руки польських жовнірів, наведемо уривки із зізнань старш. хорунжого

В. Т., якому вдалося д. 3. квітня 1920 р. втікти з табору у Вадовицях. „Транспорт, з котрим я їхав до Перемишля, числив около 35 людей мужви, з старшин не було більше нікого. По дорозі кричали залізничники: „Поцо то везць? вистшеляць як псуф!“ . . . Всякі українські відзнаки з нас здирали й топтали ногами. Полонених обдерли в части на Фронті, решту по дорозі у ваґонах так, що кількох ішло босих по снігу. На команді замкнули нас усіх 35 в одній маленькій келії, де навіть стояти було неможливо. Опісля по двох заводили в одну кімнату, де ніби переводили ревізію, кождого роздягаючи до сорочки. Після ревізії кождий з нас діставав два рази в лице, а відтак уставляли нас на коридорі під сходами. Прийшла черга на мене. На початок дістав я прикладом у груди за те, що курив, а опісля після ревізії свою порцію: два рази в лице. Коли ми вже всі стояли на коридорі, станув польський жовнір з готовим до стрілу крісом, зверненим на нас і сказав: „Дивитися на стіну, бо як стій вас усіх вистріляю; ніхто не смій рухнутися!“ Так дивилися ми на стіну більше години. В тім часі переходили сходами польські старшини й говорили: „Хочете України? ви стріляли на брата? Взавтрі будете висіти на шибениці.'“ — Хлопці плакали і клялися, що якби ще раз довелося з ляхами воювати, то більше в полон не попали б живими. Я потішав їх, що терпимо за Україну; день пімсти настане! — Коли нас завели до келії нагад, до мене приступив сержант і вдер з мене плащ. Потім замкнули мене до тюрми в Перемишлі, де я сидів десять днів; а відтак вавезли мене на Домбе. З старшинами поводилися там неможливо . . . Комендантом табору був капітан Курковскі. Часто уладжували, як на старшин, так і на мужву, погроми; били нас дротяними нагайками немило-серно. А коли раз ми старшини спробували вареаґувати, нас трохи не злінчували. ... В Стшалкові перебув я усього два місяці . . . Під оглядом харчів було можливо, та помешкання вохке. Ми спали на підлозі, а на пій була вода: і неодин добув тут ревматизм. Цілі два місяці в зимі нам не давали дров; так само був великий брак соломи.“

Подібними