Читати книгу - "Янкі з Коннектікуту при дворі короля Артура"

— Розповідай далі.

— Їм дошкуляла одна річ — не було води. Та ось одного разу святий абат помолився Господові, й Господь почув його і сотворив чудо, і з сухих надр земних забила джерелом чиста вода. Але тут слабодухих ченців почав спокушати сатана, і, напоумлені ним, вони заходились дедалі настирливіше надокучати абатові, щоб той спорудив купальню; врешті абатові набридли їхні домагання, і, втомившись сперечатися, він сказав: “Гаразд, хай буде по-вашому”, — і зробив те, що вони прохали. А тепер Слухайте, що буває, коли зневажають чистоту духовну, любу й дорогу нашому Господові, а натомість захоплюються чистотою тілесною, гріховною. Ченці ввійшли в купальню й вийшли з неї чисті й білі, мов сніг; але в ту ж мить Господь появив знамення своє і їх покарав! Споганеного джерела не стало, воно висохло.

— Знаєш, Сенді, зважаючи на те, як у вас тут ставляться до такого злочину, вони відбулися дешево!

— Можливо. Але ж це був їхній перший гріх, а доти вони не грішили зовсім, нічим не відрізнялися від янголів! Даремно вони молилися, плакали, катували себе — джерело не оживало! Навіть процесії, навіть офіри, навіть свічки перед образом пресвятої діви — ніщо не допомагало, й уся країна дивувалася з суворості кари божої.

— Як усе ж таки дивно, що і в цій галузі промисловості трапляються фінансові кризи, коли акції геть знецінюються, долар стає лиш зеленим папірцем і все зупиняється! Та розповідай далі, Сенді.

— Так минув рік і ще один день, і абат, упокорившись, зруйнував купальню. І що б ви думали? Тієї ж миті гнів господній вгамувався, і джерело знову заструміло з землі й тече дотепер щедрим потоком.

— І відтоді ніхто більше в ньому не мився?

— Якби хтось зважився, його б відразу висушили — у добрячому зашморгу на міцній гілляці.

— Тож тепер монастир процвітає?

— Від того самого дня. Слава про чудо розійшлася по всій землі. З усіх усюд туди посунули ченці — як ото риба на нерест; і монастир зводив будинок за будинком, зростав і поширювався, щоб прийняти всіх… А потім потяглися й черниці; спочатку по одній, по двоє, а тоді теж плавом попливли. Вони спорудили окрему оселю по той бік долини й почали і собі додавати до неї будинок за будинком, аж врешті й там виріс могутній монастир. Ченці й черниці зажили душа в душу, працювали у добрій злагоді та любові й спільними зусиллями звели навіть чудовий притулок для підкидьків якраз на півдорозі між обома монастирями.

— Ти згадувала про якихось самітників, Сенді.

— Самітники почали сходитися туди з усіх кінців землі. Бо самітникові добре там, де багато прочан. Кого тільки в Святій Долині тепер нема! Назвіть найрідкіснішого святенника — з тих, що водяться лише в найвіддаленішому царстві, — все одно поблизу Святої Долини такий знайдеться, треба тільки добре пошукати в навколишніх ямах, печерах та болотах.

— Я під’їхав до кругловидого веселого здорованя, маючи надію вступити з ним у розмову й вивідати що-небудь цікаве для себе. Та тільки-но я з ним познайомився, він почав, аж захлинаючись, розповідати мені старий анекдот, що його смакував сер Теревень того дня, коли сер Саграмор посварився зі мною й викликав мене на Поєдинок. Я перепросив і відстав від нього, пропустивши вперед усю процесію. Сум стискав моє серце, мені хотілося піти геть з цього неспокійного життя, цього падолу сліз, цього короткого проміжку між вічним небуттям, коротесенького проміжку, захмареного бурями й громовицями, сповненого виснажливої боротьби й повсякчасних поразок; а проте, мене лякала смерть, бо я знав, як нескінченно довго триває вічність і як багато поглинула вона людей, що знали цей анекдот.

Зразу після обіду ми наздогнали ще одну процесію, але в ній не чути було ні жартів, ні сміху, не видно було ні потішних витівок, ні веселощів, властивих як молоді, так і людям похилого віку. А тим часом там були і старі, і молоді, сиві діди й бабусі, здорові чоловіки й жінки середнього віку, молоді подружжя, малі дітлахи й троє немовлят. Але навіть діти не всміхалися: всі ці люди, числом близько п’ятдесяти, йшли похнюпившись, на їхніх обличчях закарбувалася зневіра — слід тривалих, тяжких злигоднів і давнього знайомства з розпачем. Це були раби. Руки й ноги кожного були прикуті ланцюгом до шкіряного пояса; крім того, всі, за винятком дітей, були ще скуті спільним ланцюгом, що йшов від нашийника до нашийника, і тому бідолахи брели вервечкою на відстані шести футів одне від одного. За вісімнадцять днів вони пішки пройшли триста миль, живлячись чим бог пошле. У тих кайданах вони й спали, збившись докупи, мов свині. Замість одягу в них було якесь лахміття. Залізо поздирало їм шкіру з щиколоток, і в запалених ранах кишіла черва. Босі ноги — збиті до крові, вони всі шкутильгали. Коли вирушали, цих нещасних була ціла сотня, але дорогою половину вже розпродали. Торговець, що гнав їх, їхав верхи на коні, озброєний бичем з кількох довгих вузлуватих ремінців на короткому пужалні. Цим бичем він оперізував плечі тих, хто поточувався від утоми чи болю, змушуючи прискорювати ходу. Погонич не розмовляв, — усе, що він хотів сказати, висловлював його бич. Жодне з цих нещасних створінь навіть не глянуло на нас, коли ми проїздили мимо; певно, вони нас навіть не помічали. Ішли вони мовчки, і тільки ланцюг, що з’єднував їх, глухо і страшно бряжчав щоразу, коли сорок три пари ніг робили крок. Валка рабів наче пливла у хмарі пилюки.

Сірий шар пороху вкривав їхні обличчя. Такий густий сірий наліт ми бачимо іноді на меблях у давно покинутих будинках і пальцем пишемо на них перше, що спаде на думку. Я згадав про це, дивлячись на молодих матерів, немовлята яких були вже близькі до смерті й до визволення. Те, що відчували серця цих жінок, було виразно написано на їхніх запорошених обличчях, написано слізьми, і, боже мій, як боляче було ті написи читати! Одна з молодих матерів була сама ще майже дитина, й душа в мене заболіла, коли я прочитав цей напис і на її обличчі, бо в свої юні роки вона ще не повинна була знати жодних турбот, а лише тішитися ранком життя; і безсумнівно…

В цю мить вона спіткнулась від утоми, і на неї відразу ж упав бич, зірвавши шмат шкіри з її голого плеча. Я здригнувся так, наче погонич ударив не її, а мене. А він наказав рабам зупинитись,