Читати книгу - "Ангел пригляду"

— Ну й тупий ти! Нічого не розумієш, зовсім нічого. Справжня ти тварина, пес, мавпа, одне слово — заморський чорт!

Суворість майстра не обмежувалась образливими словами. Вимагаючи від Бориса правильної стійки, він боляче бив його ногою, намагаючись влучити у філейну частину — може, цього вимагала традиція, а може, майстер просто мстився за зганьблений парк Юаньмін’юань. Такі методи навчання завжди викликали пожвавлення і навіть сміх серед китайських роззяв…

Борис узагалі не був схильний до ексгібіціонізму, а в Китаї — й поготів. Учитель Ді його зрозумів і відразу погодився проводити заняття в номері готелю. Але вчитель У тільки фізіономію скривив, почувши його прохання.

— Займатися будеш там, де я тобі звелю!

Сказав як відрізав. Годі було вдіяти щось, і вони продовжували тренуватись у парку. Звичайно, можна було вже сто разів плюнути на китайські вміння й кинути такого вчителя. Але на це зважитися було абсолютно неможливо. Річ у тім, що вчитель У належав до категорії незвичайних людей — таких, про яких ідеться в «Оповіданнях Ляо Чжая».[19] Він один з усіх відомих Борисові майстрів умів ставати невидимим.

Як? — запитаєте ви.

А отак. Щойно був — раз! — і немає його, тільки головою крутиш розгублено. А тоді — раз! — і знову з’явився. І ніколи Борис не міг уловити момент, коли він з’являвся і зникав.

Він, звичайно, не вірив, що У Лаоші долає фізичні закони відбиття й поглинання. Мабуть, старий якимось чином впливає на його свідомість. Але не тільки його — усі навколо в цю мить теж не бачили вчителя. Здається, у знахарстві є щось схоже, називається «відводити очі». Але там цього давно розучились, а тут — ось він, чарівник, просто перед тобою в усій красі: лається, відригує, пердить.

Однак усі Борисові спроби поговорити про феномен невидимості старий рішуче спиняв.

— Швідомість… — бурчав. — Хвеномен… Усе це нісенітниці, дурня іноземна. Тим більше що тобі, тупому, це не допоможе. Серцем треба відчувати, розумієш, серцем.

Слідом за цим він боляче бив Бориса кулаком просто в середину грудей, де, за його китайським розумінням, було серце.

Борис щиро намагався відчути, щосили тренувався, годинами стояв нерухомо, дихав старанно, опускаючи енергію ці то в даньтянь,[20] то на рівень пупа — все за даоською наукою, а результату не було. Невже справді він — відомий письменник, перекладач, інтелектуал — занадто тупий для давньої премудрості?

— Голову треба зробити порожньою, — пояснював йому У Лаоші.— Голову, даньтянь і серце. Мовчання — знаєш таке слово? Ось усе має перебувати в мовчанні, наче ти — первісний хаос у-цзи, а у-цзи — ти.

Усе це Борис чудово знав і без наставника. Слава Богу, лік прочитаних ним книжок про це вже йшов на сотні. І порожня склянка Лао-цзи, і у-цзи разом із хуньдунем,[21] і мовчання, і даоська чорнота — про все це він знав не гірше, якщо не краще за малограмотного старого, який уміє лише входити в одну дірку простору й виходити з іншої.

Одного разу, стомлений знущанням наставника, він не витримав і підчепив його:

— Ось ви, шифу, бідна людина. Володієте мистецтвом невидимості. Чому не підете й не пограбуєте який-небудь банк?

Звичайно, питання було провокацією. Звати вчителя «шифу» — батько-наставник — він поки що не міг, не мав права — адже той не ввів його у внутрішні ворота традиції, не зробив жумень-діцзи. Проте старий не звернув на це уваги, відповів по суті:

— Не можна обманювати, грабувати, красти, грати в азартні ігри. Інакше ґунфу зникне.

Ґунфу в китайській традиції було головним словом і означало «чарівна майстерність», причому в будь-якій галузі: кулінарії, каліграфії, літературі, медицині. Що ж до даосів, то тут слово «чарівний» слід розуміти буквально. Майстерність ця могла творити дива, таку майстерність слід шанувати, і не було сенсу міняти її на гроші — навіть дуже великі. Тобто, як це буває в Китаї, пояснення було суто прагматичне. Але в цьому поясненні зблиснув для Бориса промінець надії.

— Якщо, — сказав він, — обманювати не можна, то й мене ви теж не обманюєте, так?

Старий подивився на нього похмуро, широкі ніздрі його роздратовано роздулися.

— Тупий, — пробурчав він. — Навіщо мені тебе обманювати? Я ж узявся тебе вчити. Якщо я тебе обманюватиму, що потім люди скажуть? Цей бовдур навчався у старого і нічого не навчився… Справді, сором і ганьба! По-твоєму, я для цього тебе взяв?

— Але ж інші обманюють, — наполягав Борис, хоча, звичайно, треба було просто погодитися — хоча б із увічливості.

— Якщо інші не мають сорому, — сказав старий, — нема чого на них дивитися. Ти сам будь людиною, решта додасться.

Цей заклик надихав. Останні десятиліття Борис саме на те й витратив, щоб стати людиною і залишатися нею, незважаючи на обставини. У різних традиціях це все називалося по-різному: пристойна людина, шляхетний чоловік, джентльмен або ще якось — але суть залишалась одна й та сама. Хоча думка вчителя У про це була, звичайно, Борисові вкрай цікава. І він вирішив поставити наступне питання, ризикуючи, що його знову назвуть тупим, бо не розуміє найпростіших речей.

— У такому разі,— сказав він, — чи може погана людина стати майстром?

Наставник замислився: згадував, певно, нечисленних хороших людей із числа своїх знайомих. Нарешті похитав головою і неохоче відповів:

— Дечого навчитися, звичайно, може. Але стати справжнім майстром, носієм великого ґун-фу — гадаю, ні. Адже майстерність від свідомості залежить, не тільки від тренувань. А якщо люди-на погана, то й свідомість у неї закрита. Не може вмістити в себе мистецтво в усій його повноті.

Висновок цей видався б Борисові втішним, якби в нього виходило.

Але в нього не виходило. Совість його не мучила, поганою людиною він теж не був. Але чому ж не йшла до нього майстерність? Чого він не розумів? Був людиною освіченою, що серед російських письменників зустрічається нечасто, раціональним, хоч і допускав існування містики. Та що там допускати, коли містика просто зараз стояла перед ним у всій своїй красі — маленька, лисувата, буркітлива. До світу Борис досі ставився з довірою, хоч і прекрасно знав усі його вади. За гамбурзьким рахунком, свідомість його вже